Читати книгу - "Гра престолів"

— Недоросток збирається платити нам з наших грошей,— зронив Кон.

— Правду каже Кон,— мовив Гантор.— Твоє срібло наше. Ваші коні наші. Твоя кольчуга, і топір, і ніж за поясом — теж усе наше. Немає вам чим нам заплатити, крім ваших життів. То як ти хочеш померти, Тиріоне, сине Тайвіна?

— У своєму ліжку, з повним черевом вина, років у вісімдесят, і щоб мій прутень тримала в роті яка-небудь дівка,— відповів Тиріон.

Здоровань Шага перший голосно розреготався. Але решта, здається, не надто звеселилися.

— Коне,— звелів Гантор,— забери їхніх коней. Отого вбий, а коротуна схопи. Він нам кіз доїтиме й смішитиме матерів.

Брон скочив на ноги.

— Хто тут помре перший?

— Ні! — швидко кинув Тиріон.— Ганторе, сине Гурна, послухай мене. Мій дім багатий і впливовий. Якщо кам’яні ворони проведуть нас через гори й охоронятимуть, батько засипле їх золотом.

— Золото рівнинного лорда нічого не варте, як і обіцянки недоростка,— сказав Гантор.

— Може, я і недоросток,— мовив Тиріон,— але маю мужність постати перед своїми ворогами. А що роблять кам’яні ворони — ховаються поміж скель і тремтять, коли повз проїжджають пани Видолу?

Люто заревівши, Шага гримнув палицею об сокиру. Джагот тицьнув Тиріону в обличчя обпалений гостряк довгого дерев’яного ратища. Тиріон постарався не здригнутися.

— Оце і вся зброя, яку вам пощастило накрасти? — поцікавився він.— Може, вівцю заколоти й удасться... якщо та не відбиватиметься. У батькових ковалів у виходку ліпша криця.

— Ти, дорослий малюче,— заревів Шага,— ще поглузуєш з моєї сокири — і я відітну тобі твоє чоловіче багатство й згодую його козам!

Але Гантор підніс руку.

— Не треба. Я його вислухаю. Матері голодують, а криця здатна нагодувати більше ротів, ніж золото. То як ти заплатиш нам за ваші життя, Тиріоне, сине Тайвіна? Мечами? Списами? Кольчугами?

— І не тільки ними, Ганторе, сине Гурна,— усміхаючись, озвався Тиріон Ланістер.— Я віддам вам Видол.

Едард

Крізь високі вузькі вікна Червоної фортеці у велику, схожу на печеру тронну залу лилося світло, кидаючи темно-червоні смуги на стіни, де колись висіли драконячі голови. А тепер муровані стіни були вкриті яскравими гобеленами зі сценками полювання в зелених, брунатних і блакитних кольорах, однак Недові Старку й досі здавалося, що єдиний колір у цій залі — червлений колір крові.

Нед сидів на громіздкому й високому старовинному троні Ейгона Завойовника, і цей залізний престол весь являв собою жахливе плетіння з гостряків, і зазублин, і химерно покрученого металу. Трон, як і попереджав Роберт, був до біса незручний, а зараз особливо, адже в Неда з кожною хвилиною дедалі більше сіпало ногу. Години минали, і залізо під ним, здається, твердішало, а на зубасту сталеву спинку навіть не можна було відхилитися. «Король не повинен сидіти зручно»,— казав Ейгон Завойовник, коли велів своїм зброярам викувати великий трон з мечів своїх полеглих ворогів. «Чорти б узяли того Ейгона з його гонором,— тупо подумав Нед,— і чорти б узяли Роберта з його полюванням».

— Ви впевнені, що то були не просто розбійники? — тихо запитав Вейрис, який сидів за нарадчим столом трохи нижче трону. Поряд з ним неспокійно совався мейстер Пайсел, а Мізинчик грався пером. Сьогодні на раду прийшли тільки ці троє. У королівському лісі бачили білого оленя, і король виїхав на полювання разом з лордом Ренлі й сером Баристаном, а ще з королевичем Джофрі, Сандором Кліганом, Балоном Своном і половиною двору. Отож за його відсутності Нед мав сидіти на Залізному троні.

Добре ще, хоч можна було сидіти. Якщо не рахувати радників, усі інші присутні мусили непорушно застигнути навстоячки або навколішки. Неподалік високих дверей згуртувалися прохачі, попід гобеленами — лицарі та шляхетні лорди й леді, в галереї — простолюд і гвардійці в кольчугах і золотих або сірих плащах, і всі вони стояли.

Селяни тулилися навколішках: чоловіки, жінки й діти, всі побиті й закривавлені, з переляком на обличчях. Позаду них стояло троє лицарів, які й привели їх сюди як свідків.

— Розбійники, лорде Вейрисе? — презирливо мовив сер Реймун Дарі.— Понад усякий сумнів, то були розбійники. Ланістерівські розбійники.

Нед відчував неспокій у залі — і можні лорди, і слуги напружено дослухалися. Нед не міг удавати подив. Відтоді як Кетлін захопила Тиріона Ланістера, на заході стало гаряче. І Річкорин, і Кичера Кастерлі скликали прапори, й неподалік Золотого Зуба уже збиралися війська. Це тільки питання часу, коли поллється кров. Лишалося єдине питання: як потім латати рану.

Сумноокий сер Карил Ване, якого можна було б назвати вродливим, якби обличчя не спотворювала велика фіолетова родима пляма, вказав на селян, які стояли навколішках.

— Оце і все, що лишилося від тверджі Шерер, лорде Едарде. Решта мертві, так само як мешканці Вендгороду й Балаганного Броду.

— Підведіться,— звелів Нед селянам. Він ніколи не довіряв словам, вимовленим навколішках.— Усі ви, вставайте.

По одному й по двоє мешканці тверджі Шерер звелися на рівні ноги. Якогось старезного старого довелося підводити, а молоденька дівчина в закривавленій сукні так і лишилася навколішках, тупо витріщаючись на сера Ариса Окгарта, який стояв біля підніжжя трону в білих обладунках королівської варти, готовий захищати й обороняти короля... або, сподівався Нед, королівського правицю.

— Джосе,— звернувся сер Реймун Дарі до лисуватого товстуна у броварському фартуху.— Розкажи правиці, що сталося в Шерері.

Джос кивнув.

— З ласки його світлості...

— Його світлість полює на тому боці Чорноводого Бурчака,— урвав його Нед, дивуючись, як це можна прожити все життя так близько від Червоної фортеці й гадки не мати, який з себе король. Нед був одягнений у білий лляний камзол з деривовком дому Старків на грудях; чорний вовняний плащ на шиї застібався золотою рукою — символом його посади. Чорне, біле й сіре — відтінки правди.— Я лорд Едард Старк, правиця короля. Розкажи мені, хто ти й що ти знаєш про нападників.

— У мене є... у мене була... у мене була пивниця, мілорде, в Шерері, неподалік кам’яного мосту. Найкращий ель на південь від Перешийка, всі так казали, даруйте, мілорде. А вони прийшли до мене, напилися, решту порозливали, а тоді підпалили стріху, а якби спіймали мене, то й кров би випустили. Мілорде.

— Вони спалили наші господи,— мовив селянин, який стояв поряд.— Приїхали затемна, з півдня, підпалили і поля, і хати,