Читати книгу - "Гра престолів"

а хто намагався їх зупинити, тих повбивали. Товар вони не крали, не ці, забили мою корову, де стояла, й лишили мухам і крукам.

— Загнали мого підмайстра,— сказав приземкуватий і м’язистий, як коваль, чолов’яга з замотаною бинтами головою. На суд він убрав свій найкращий одяг, але бриджі в нього були залатані, а плащ — запорошений і брудний після довгої дороги.— Ганялися туди-сюди полями на своїх конях, штрикаючи його списами, наче дичину, реготали, а хлопець спотикався й верещав, а тоді один просто наскрізь його прохромив.

Дівчина, яка стояла навколішках, закинула голову до Неда, котрий вивищувався над нею на своєму троні.

— Вони вбили мою маму, ваша світлосте. А ще вони... вони...— голос її урвався, так наче вона забула, що хотіла сказати. І почала схлипувати.

Сер Реймун Дарі продовжив розповідь.

— У Вендгороді люди сховалися в тверджі, але та була дерев’яна, з колод. Нападники накидали попід стіни соломи та спалили всіх живцем. Коли ж вендгородці розчинили браму, рятуючись утечею, їх розстріляли стрілами, навіть жінок з немовлятами на руках.

— Який жах,— пробурмотів Вейрис.— Скільки жорстокості в людях?

— З нами б вони так само вчинили, але в Шерері тверджа мурована,— пояснив Джос.— Хтось пропонував викурити нас, але якийсь здоровань сказав, що вгору по ріці є плоди стигліші, тож вони рушили до Балаганного Броду.

Нед нахилився вперед — і відчув під пальцями крицю. Під пучками виявилося лезо — гострі кінці покручених мечів, які стирчали з підлокітників трону, як кігті. Минуло вже три сторіччя, а деякі з них і досі лишалися гострі — порізатися можна. Залізний трон підготував для необережних чимало пасток. У піснях співається, що його викували з тисячі клинків, розжаривши їх до білого від вогненного подиху дракона Балеріона на прізвисько Чорний Жах. Кували його п’ятдесят дев’ять днів. У висліді отримали оце горбате чорне чудовисько, повне гострих країв, і зазублин, і металевих стрічок: трон, який може убити людину, і вже декого й убив, якщо вірити легендам.

Едард Старк не міг збагнути, що він робить, сидячи на ньому, однак сидів і далі, а люди внизу шукали в нього справедливості.

— Які у вас докази того, що це були Ланістери? — запитав він, силкуючись не показувати своєї люті.— Вони були вбрані в малинові плащі, а на прапорі мали лева?

— Навіть Ланістери не такі дурні,— кинув сер Марк Пайпер. То був самовпевнений півень, як на Неда, надто вже юний і гарячий, який, однак, швидко потоваришував з братом Кетлін Едмуром Таллі.

— Усі верхи й у кольчугах, мілорде,— спокійно мовив сер Керил.— Озброєні списами зі сталевими гостряками й довгими мечами, а ще топорами,— мовив він і вказав на одного з уцілілих, обідраного, як і решта.— Ось ти. Так, ти, ніхто тебе не скривдить. Розкажи правиці те, що ти розповів мені.

Старий закивав головою.

— От їхні коні,— заговорив він,— вони приїхали на бахматах. Багато років я пропрацював у стайнях сера Віллума, то я їх добре відрізняю. Жоден з коней не знав плугу, боги мені свідки, якщо я помиляюся.

— Розбійники на чудових конях,— зауважив Мізинчик.— Може, вкрали їх з маєтку, який розграбували перед тим?

— Скільки загалом було нападників? — запитав Нед.

— Щонайменше сотня,— відповів Джос, але водночас із ним забинтований коваль мовив:

— П’ятдесят.

А бабця позаду нього сказала:

— Сотки й сотки, мілорде, ціле військо.

— Мабуть, твоя правда, добра жінко,— сказав до неї лорд Едард.— Ви кажете, у них не було прапорів. А які обладунки? Може, хтось із вас звернув увагу на орнамент і оздоби, якісь прикраси на щитах чи шоломах?

— Мені прикро, мілорде,— похитав головою бровар Джос,— та обладунки в них були прості, от тільки... їхній очільник мав такі самі лати, як і в решти, однак його неможливо було не вирізнити. Він був величезний, мілорде. Хто каже, що велети давно зникли, не бачив цього, присягаюся. Здоровенний як бик, а голос такий, наче каміння кришиться.

— Гора-на-коні! — гучно мовив сер Марк.— Які вже тут сумніви? Це все робота Грегора Клігана.

Попід вікнами в кінці зали прокотилося бурмотіння. Навіть у галереї почувся нервовий шепіт. І простолюд, і шляхетні лорди добре тямили, що це значить, якщо сер Марк має рацію. Сер Грегор Кліган — прапороносець лорда Тайвіна Ланістера.

Нед роздивлявся нажахані обличчя селян. Нічого дивного, що вони так перелякалися: вони гадають, їх притягнули сюди, аби вони проголосили кривавим різником лорда Тайвіна, та ще й перед його власним зятем. Цікаво, подумав Нед, а чи дали їм вибір лицарі?

З-за нарадчого столу важко підвівся великий мейстер Пайсел, і ланцюг у нього на шиї брязнув.

— Сер, з усією повагою, але ви не можете мати певності, що той розбійник був точно сер Грегор. У королівстві чимало здорованів.

— Таких, як Гора-на-коні? — озвався сер Керил.— Мені ще жоден не траплявся.

— Та й нікому з присутніх,— гаряче докинув сер Реймун.— Поряд з ним навіть його брат здається цуциком. Мілорди, розплющте очі. Вам потрібно, щоб він до кожного трупа свою печатку приклав? Це був Грегор.

— Для чого серу Грегору гайдамачити? — запитав Пайсел.— Милістю свого сюзерена він має фортецю й володіє землею. Та це помазаний лицар!

— Липовий лицар! — сказав сер Марк.— Скажений пес лорда Тайвіна.

— Мілорде правице,— напруженим голосом мовив Пайсел,— прошу вас нагадати цьому доброму лицарю, що лорд Тайвін — батько її світлості королеви.

— Дякую, великий мейстре Пайселе,— озвався Нед.— Боюся, ми про це й забули б, якби ви не нагадали.

Зі свого підвищення йому видно було, як у дальньому кінці зали люди потроху вислизають у двері. Боягузливі зайці, подумав він... або щури, яких пригодувала сиром королева. В галереї він зауважив септу Мордейн, а поряд з нею — власну дочку Сансу. Нед відчув напад люті: дівчинці тут не місце! Але септа не могла знати, що сьогоднішній суд не просто нудна процедура, яка зазвичай складалася з вислуховування прохачів, залагодження суперечок між ворогуючими тверджами й ухвалення рішень щодо межових каменів.

Пітир Бейліш, який сидів унизу за нарадчим столом, схоже, втратив цікавість до свого пера і гойднувся вперед.

— Пане Марку, пане Кариле, пане Реймуне... Можна поставити вам запитання? Ці тверджі були під вашим захистом. Де ж були ви під час різанини й пожежі?

Відповів йому сер Карил Ване:

— Я був разом