Читати книгу - "Дюна"

місце, де щасливо житимуть наші родини, не знаючи браку води — така наша мета?

— Складні завдання вимагають жорстких шляхів! — гукнув хтось.

— Чи ламаєте ви свій ніж перед битвою? — запитав Пол. — Це просто факт, я не хвалюся й не розкидаюся викликами. Нема тут чоловіка, включно зі Стілґаром, хто вистояв би проти мене у двобої. Стілґар сам це визнавав. Він знає про це, як і всі.

І знову злі перешіптування прокотилися натовпом.

— Багато хто з вас сходився зі мною в тренувальному бою, — сказав Пол. — І ви знаєте, що це не марне вихваляння. Це відомий для всіх факт, і було б доволі безглуздо цього не бачити. Я почав вивчати таке мистецтво бою набагато раніше за всіх вас, а мої навчителі були сильнішими за всіх, кого ви коли-небудь бачили. Як іще, на вашу думку, я переміг Джаміса у віці, коли ваші хлопчики ще тільки граються в бої?

«Він добре користується Голосом, — подумала Джессіка. — Але з цими людьми тільки його недостатньо — у них сильний імунітет проти вокального контролю. Він має переконати їх іще й логікою».

— Отже, — продовжував Пол, — переходимо до цього. — Він підняв циліндр із повідомленням і зняв стрічку. — Ось це забрали в харконненівського кур’єра. Достовірність повідомлення безсумнівна. Воно адресоване Раббанові. Йдеться про те, що його запит на військове підкріплення відхилено, врожай прянощів значно нижчий, ніж передбачено квотами, а тому він має вичавити більше меланжу з Арракіса з тими людьми, яких має.

Стілґар підійшов до Пола.

— Чи багато з вас знає, що це означає? — запитав Пол. — А Стілґар зрозумів миттєво.

— Вони відрізані! — закричав хтось.

Пол запхав у кишеню череса і повідомлення, і циліндр. Знявши із шиї переплетену шиґаструнну стрічку, він стягнув із неї перстень і підняв перед усіма.

— Це герцогський перстень із печаткою мого батька, — промовив він. — Я заприсягнувся не надягати його доти, доки не буду готовим очолити свої війська по всьому Арракісу й вимагати свій законний феод. — Він надягнув перстень на палець і стиснув кулак.

Уся печера немов заклякла.

— Хто править тут? — запитав Пол, піднімаючи кулак. — Я правлю! Я правлю кожним квадратним дюймом Арракіса! Це мій герцогський феод, байдуже, що на те скаже Імператор! Він сам передав його моєму батькові, а я успадкував його від батька!

Пол піднявся на пальці, а потім знову опустився на п’ятки. Він пильно оглядав натовп, намагаючись визначити його настрій.

«Уже майже», — подумав він.

— Тут присутні люди, які обіймуть важливі посади на Арракісі, коли я вимагатиму законні імперські права, — сказав Пол. — Стілґар — один із них. І не тому, що я прагну відкупитися від нього! І не із вдячності, хоча багато хто тут, як і я, завдячує йому життям. Ні! Лише тому, що він мудрий і сильний. Тому що він керує загоном власним розумом, а не тільки правилами. Гадаєте, я дурний? Ви справді вважаєте, що я відріжу собі праву руку й кину її, скривавлену, на підлогу, просто щоб улаштувати для вас виставу?

Пол кинув важкий погляд на натовп.

— Хто з присутніх скаже, що я — не повноправний владар Арракіса? Невже я маю це доводити, позбавивши кожне фрименське плем’я в ергу вождя?

Стілґар заворушився і запитально глянув на Пола.

— Невже я позбавлю нас сили саме тоді, коли ми найбільше її потребуємо? — запитав Пол. — Я ваш володар, і я заявляю: час припинити вбивати наших найкращих людей і почати вбивати справжніх ворогів — Харконненів!

Одним стрімким рухом Стілґар витягнув крис-ніж і здійняв його над головами натовпу.

— Нехай живе Герцог Пол-Муад’Діб! — вигукнув він.

Печеру виповнило оглушливе ревіння, що відбивалося від стін і поверталося луною:

— Я хая чугада! Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб! Я хая чугада!

Джессіка подумки переклала почуте: «Нехай живуть бійці Муад’Діба!» Сцена, яку вони з Полом і Стілґаром розробили разом, спрацювала, як і було задумано.

Галас поступово вщухав.

Коли тиша відновилася, Пол поглянув на Стілґара й мовив:

— Стань на коліна, Стілґаре.

Стілґар став навколішки на виступі.

— Дай мені свій крис-ніж, — мовив Пол.

Стілґар підкорився.

«Цього ми не планували», — подумала Джессіка.

— Повторюй за мною, Стілґаре, — сказав Пол, пригадуючи слова інвеститури, яку чув із вуст батька. — Я, Стілґар, приймаю цього ножа з рук мого Герцога.

— Я, Стілґар, приймаю цього ножа з рук мого Герцога, — повторив Стілґар, приймаючи молочно-білий клинок від Пола.

— Куди накаже мій Герцог, туди я встромлю цей клинок, — продовжував Пол.

Стілґар повільно й урочисто повторив ці слова.

Пригадавши джерело цього обряду, Джессіка ледь стримала сльози й хитнула головою. «Мені відомі його мотиви, — думала вона. — Я не повинна бентежитися».

Стілґар повторював церемоніальні слова.

— Поцілуй клинок, — наказав Пол.

Стілґар підкорився і, на фрименський манер, поцілував руку з ножем Пола. Коли Пол кивнув, фримен, сховавши в піхви ножа, звівся на ноги.

Сповнене побожного жаху зітхання прокотилося натовпом, і Джессіка почула слова:

— Пророцтво каже: «Бене Ґессерит покаже шлях, і Превелебна Матір побачить його».

І ще далі:

— Вона показує його нам через свого сина!

— Цим племенем керує Стілґар, — сказав Пол. — І нехай ніхто не сміє сумніватися в цьому. Він владарює від мого імені. Що він каже вам, те кажу вам я.

«Мудро, — подумала Джессіка. — Керманич племені не повинен осоромитися перед тими, хто має підкорюватися йому».

Стишивши голос, Пол мовив:

— Стілґаре, нехай піщані вершники вирушать цієї ночі й розлетяться сейлаґо, щоб скликати Раду. Розіславши їх, поклич Чатта, Корбу та Усайма, а також, на твій вибір, двох інших офіцерів. Приведи їх у мої покої — плануватимемо битву. Нам необхідна перемога, яку ми продемонструємо Раді Старшин.

Пол кивнув матері, аби вона йшла з ним, спустився з виступу й рушив крізь натовп до центрального проходу, за яким розташовувалися відведені для них помешкання. Коли Пол протискався крізь натовп, до нього простягалися руки, гукали голоси.

— Я спрямую ніж туди, куди вкаже Стілґар, Поле-Муад’Дібе! Поведи нас у бій, Поле-Муад’Дібе! Окропіте наш світ кров’ю Харконненів!

Відчуваючи емоції натовпу, Джессіка зауважила, як ці люди рвуться до бою. Вони вже дійшли до межі. «Ми довели їх до піку», — подумала вона.

У внутрішній кімнаті Пол кивком попросив матір сісти й сказав:

— Зачекай тут.

А тоді зник за завісою бічного коридору.

Коли Пол вийшов, у кімнаті запала тиша — з того боку завіси не долинало навіть шелестіння вітрових насосів, які перекачували повітря на січ.

«Він приведе Ґурні Галлека», — подумала вона, вражаючись дивному поєднанню емоцій, що переповнювали її. Ґурні та його музика були невід’ємною частиною затишних часів на Каладані, ще до