Читати книгу - "Подорож на край ночі"

я не проґавив жодної нагоди, роблю промах за промахом.

Таксі знову поїхало повільніше, бо попереду тяглась ціла валка ваговозів. Робінзона роздратувало, що його хочуть цілувати, й він відіпхнув Мадлон досить брутально. Жест вочевидь був нелюб'язний, надто як зважити, що діялось при свідках.

Коли ми проїхали всю вулицю Кліші й добулися до брами, на землю опустилася справжня ніч, засвітилися крамнички. Під залізничним мостом, що давав дуже гучне відлуння, я все-таки почув, як вона знову чіпляється до нього:

— Леоне, невже ти не хочеш мене поцілувати?

Мадлон нападала. Робінзон мовчав. Раптом вона обернулася в мій бік і звернулась безпосередньо до мене, їй було несила витерпіти образу:

— Що ви ще поробили Леонові, щоб він став отакий лихий? Не бійтеся, скажіть. Яких іще нісенітниць ви йому наторочили? — ось так провокувала мене Мадлон.

— Ніяких! Я взагалі йому нічого не розказував! Ваші суперечки мене не обходять! — відповів я.

Я сказав Мадлон правду, про неї я взагалі ніколи нічого не розповідав Леонові. Він був вільний, це його особиста справа — зостатися з Мадлон чи розпрощатись із нею. Це мене не обходило, але було б марно намагатися переконати Мадлон, розум відступився від неї. Сидячи віч-у-віч у таксі, ми знову помовкли, проте нас задушливим хмаровинням гнітила сварка, і довго той гніт годі було витримати. Звертаючись до мене, Мадлон говорила тонким безбарвним голосом людини, яка на щось зважилась, такого її голосу я ще не чув. Мадлон забилась у найдальший куток таксі, я майже не бачив її рухів, і це вельми тривожило.

Софі тим часом тримала мене за руку. Бідолаха геть розгубилася.

Коли ми проминули Сент-Уан, озвалася вже Мадлон, голосно, несамовито і гостро дорікаючи Робінзонові, ставлячи безкінечні запитання з приводу його почуттів і вірности. Ми з Софі остаточно зніяковіли. Але Мадлон так понесло, що їй було байдужісінько, що ми все чуємо, навпаки, це її, напевне, ще й тішило. Я скоїв очевидну дурницю, запакувавши Мадлон у цій коробці разом з нами, слова відлунювали, а з такою вдачею, як у неї, те відлуння ще дужче спонукало до бучі. Знов-таки, це була ще одна моя чудова пропозиція — поїхати в таксі.

Леон не реагував. По-перше, він утомивсь, а по-друге, йому завжди хотілося спати — то була його хвороба.

— Та вгамуйтеся! — таки спромігсь я крикнути так, щоб чула й Мадлон. — Розберетесь, коли доїдемо! Часу вам вистачить.

— Доїдемо! Доїдемо! — відказала вона таким тоном, що його й уявити годі. — Куди доїдемо? Знайте, що ми ніколи не доїдемо! А втім, я вже сита вашими брудними манерами, — провадила вона далі, — я дівчина порядна! Я варта більшого, ніж усі ви вкупі. Зграя мерзотників! Ви марно силкуєтесь приперти мене до муру… Ви негідні навіть зрозуміти мене! Ви надто зіпсуті, щоб розуміти мене! Ви вже не годні розуміти ні порядности, ні краси!

Тепер Мадлон допікала нашому самолюбству, і я марно сидів якомога смиренніше на своєму відкидному сидінні, намагаючись, коли таксі гальмувало або сіпало, навіть не зітхнути, щоб не роздратувати її ще дужче, — Мадлон, розпалившись, уже не змовкала. В такі хвилини досить найменшої дрібниці, аби призвести до найтяжчого лиха. Мадлон немов гралася, заповзявшись дошкулити нам, і вже не могла не розкритися до кінця.

— Не думайте — це вам так просто не минеться! — погрожувала вона далі. — І вам пощастить без галасу спекатися мене? О ні! Я вам одразу заявляю! Ні, по-вашому не буде! Всі ви мерзотники! Ви призвідці мого нещастя! Та хоч які ви паскуди, я таки розворушу ваше кубло!

Мадлон ураз нахилилась до Робінзона, обіруч схопила його за петельки й почала торсати. Робінзон не випручувавсь. Я не втручався. Здавалося, ніби Робінзон навіть утішений тим, що довів Мадлон до нестями. Поки та його шпетила, він хихикав — річ явно неприродна — і, похнюпивши носа, нахиливши голову, похитувавсь на сидінні, мов лялька.

Коли я все-таки докірливо махнув рукою, аби зупинити цю брутальну сцену, Мадлон напалася на мене й цього разу вибовкала всю правду. Ту, що давно її розпирала.

Тепер дійшла черга й до мене, і то перед усім народом!

— А ти, сатире, не рипайся! — озвалась вона до мене. — Те, що межи мною й Леоном, хай тебе не обходить! Твою брутальність я далі не терпітиму! Ти зрозумів мене? Га? З мене досить! Якщо ти бодай раз піднімеш на мене руку, я навчу тебе, як подобає жити! Спершу наставляєш друзям роги, а потім іще й б'єш їхніх жінок! Ти негідник та ще й нахаба! И тобі не соромно?

Почувши ці одкровення, Робінзон мов обурився трохи. Він уже не хихикав. Якусь мить я навіть запитував себе, чи не доведеться нам битись, але враз збагнув, що в таксі, де нас аж четверо, місця для бійки немає. Я заспокоївся. Надто тісно. До того ж ми тепер швидко їхали бруківкою бульварів понад Сеною і в машині дуже трусило, було важко навіть поворухнутись.

— Ходи до мене, Леоне! — раптом знову почувся владний Мадлонин голос. — Ходи, я прошу тебе востаннє! Ходи, ти чуєш мене? Покинь їх! Ти що, не чуєш, що я тобі кажу?

Справжня комедія.

— Леоне, зупини таксі! Зупини, або я сама його зупиню!

Проте Леон навіть не ворухнувся. Він кріпився.

— То ти не хочеш? — знову завелася Мадлон. — Не хочеш іти зі мною?

Мадлон уже попередила мене, що мені краще не рипатись. Я своє дістав. «То ти не йдеш?» — приказувала вона. Таксі не збавляло швидкости, дорога попереду була тепер вільна, і нас підкидало ще дужче, немов колеса раз по раз наїжджали на розчавлені тіла.

— Гаразд! — виснувала Мадлон, бо Робінзон їй нічого не відказував. — Ну, чудово! Ти сам цього хотів! Завтра! Ти чуєш, не пізніш як узавтра, я піду в комісаріат і поясню їм, як упала зі сходів стара Анруй! Леоне, тепер ти чуєш мене? Ти вдоволений? Тобі вже повідкладало? Або ти миттю підеш зі мною, або завтра вранці я піду в комісаріат! Ну, ти хочеш туди потрапити чи ні? — Погроза була ясна й конкретна.

Цього разу Робінзон таки надумав відповісти.

— Ти ба, але ж і ти в оте вплутана! Краще б уже мовчала!.. Почувши таку відповідь, Мадлон не заспокоїлась, навпаки.

— Начхати мені на це! — відрубала вона. — Вплутана! То ти кажеш, ми сядемо до в'язниці вдвох? Я твоя спільниця? Ти це кажеш мені? Та мені кращого й не треба.

Мадлон істерично зареготала, немов їй ніколи не доводилось чути чогось веселішого.

— Кажу