Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Тільки вони дивляться на це інакше, чи не так?

— Ні.

— А Росія… Гадаю, не варто хвилюватися через Росію, їй-богу. Ти ж у Римі, в абсолютно протилежному місці.

— Сьогодні вранці я чув, як наш командир сказав, що насамкінець нас можуть послати до Росії. А там у нас справи кепські.

— Ти ще дитина, — різко мовив архієпископ Ральф. — Ти ще маєш до школи ходити.

— Тепер уже не ходив би, — відповів хлопець і посміхнувся. — Мені вже шістнадцять, тому я працював би. — Він зітхнув. — Хоча мені хотілося б продовжити навчання в школі. Бо навчання — важлива річ.

Архієпископ Ральф розсміявся, а потім підвівся і знову наповнив склянки.

— Не звертай на мене уваги, Райнере. То я розсміявся просто так. У голові ширяють думки — одна за одною. Тепер у мене час для роздумів. Мабуть, я не дуже гостинний господар, еге ж?

— Та все нормально, — запевнив його хлопець.

— Що ж, — мовив його милість, знову сідаючи. — Ти маєш визначитися з самим собою, Райнере Мерлінґ Гартгайм.

На юному обличчі з’явився дещо дивний вираз гордості й самоповаги.

— Я німець, і я католик. Я хочу, щоб Германія була такою країною, де не переслідують за походження та релігію, і якщо я виживу, то неодмінно присвячу своє життя цій меті.

— Я молитимуся за тебе — щоб ти залишився живим і щоб зміг втілити свою мету.

— Правда? — сором’язливо спитав хлопець. — Ви й справді молитиметеся за мене особисто, називатимете на ім’я?

— Аякже. Ти навіть дечого мене навчив. Що у своїй справі я маю лише один засіб, одну зброю у моєму розпорядженні — це молитву. Інших функцій я не виконую.

— А хто ви? — спитав Райнер, починаючи сонно блимати від випитого вина.

— Я — архієпископ Ральф де Брикасар.

— Ой, а я гадав, що ви — звичайний священик!

— А я і є звичайний священик. І не більше.

— Пропоную угоду! — сказав хлопець, і очі його заіскрилися ентузіазмом. — Ви молитиметеся за мене, отче, а якщо я поживу достатньо довго, щоб добитися свого, я приїду до Рима, і ви самі переконаєтесь, якого результату досягли ваші молитви.

Блакитні очі ніжно всміхнулися.

— Гаразд, укладімо угоду. А коли ти повернешся, я розповім тобі, що я думаю про свої молитви. — Архієпископ підвівся. — Залишайся тут, маленький політику. А я піду пошукаю тобі що-небудь поїсти.

І вони говорили аж доки на куполах зажеврів світанок, а за вікном закружляли голуби. Потім архієпископ провів гостя громадськими кімнатами палацу, задоволено споглядаючи захват хлопця, і випустив його в свіжу ранкову прохолоду. Хлопець із красивим ім’ям ще не знав, що невдовзі мав їхати до Росії, забираючи з собою дивовижно приємний та заспокійливий спогад: що у Римі, в церкві Нашого Господа, за нього молитиметься священик, називаючи його на ім’я.

* * *

На той час, коли Дев’яту дивізію підготували, щоб відправити на Нову Гвінею, активні бойові дії там скінчилися, і залишилося тільки провести операцію з зачищання території від недобитків японських підрозділів. Тому найдобірніша дивізія за всю військову історію Австралії лише сподівалася на те, що вона здобуде славу деінде, витісняючи японців з Індонезії. Битва при Гвадалканалі зруйнувала всі сподівання японців на просування до Австралії. Однак, як і німці, вони оборонялися з надзвичайною впертістю і відступали вкрай неохоче. І хоча ресурсів для ведення війни їм катастрофічно бракувало, і їхні армії страждали від нестачі підкріплень та військового спорядження, японці змусили американців та австралійців дорого заплатити за кожен дюйм відвойованої території. Відступаючи, вони залишили Буну, Гону та Саламауа і відкотилися до північного узбережжя, до Лає та Фіншафена.

П’ятого вересня 1943 року Дев’яту дивізію висадили з моря на північ від міста Лае. Було дуже жарко, вологість сягала ста відсотків і щодня після обіду дощило, бо мокрий сезон прийшов на два місяці раніше. Через небезпеку малярії всі приймали атабрин, і від цих маленьких жовтих таблеток кожному ставало так зле, наче він і справді підчепив малярію. Від мокрої погоди шкарпетки та черевики не встигали висихати; ступні ніг вже нагадували рихлу губку, а шкіра між пальцями розтерлася й кровоточила. Укуси комарів та бабок мока червоніли і подовгу не загоювалися, перетворюючись на язви.

У порту Морсбі вояки дивізії бачили жалюгідний стан аборигенів Нової Гвінеї, і якщо вже вони не могли впоратися зі шкірними лейшманіозами, хворобою бері-бері, з малярією, пневмонією, хронічними шкірними захворюваннями, гепатитами та захворюваннями підшлункової залози, то біла людина мала навіть менше шансів вижити. У порту Морсбі перебували й ті, хто вцілів під час битви за Кокодський тракт, вони постраждали не стільки від рук японців, скільки від жахливих умов самої Нової Гвінеї, всі в порізах та язвах, змучені малярійною лихоманкою. Від пневмонії, спричиненою лютим холодом на висоті дев’яти тисяч футів (а більшість вояків мали на собі тоненьку тропічну уніформу) померло вдесятеро більше, аніж від японських куль та багнетів. Доводилося долати маслянисту багнюку, пробиратися химерними, якимись неземними лісами, що мерехтіли уночі холодним примарним світлом, яким світилися після настання темряви фосфоресцентні гриби, а стрімкі підйоми через купи переплетених коренів дерев, коли не було часу й на мить озирнутися, щоб поглянути угору, перетворювали вояка на вкрай зручну мішень для снайпера. І це настільки відрізнялося на гірше від того, з чим їм довелося зіткнутися в Північній Африці, що солдати Дев’ятої дивізії анітрохи не жалкували через те, що залишилися там довше і взяли участь у двох битвах при Ель-Аламейні, а не у битві за Кокодський тракт.

Лае, прибережне місто посеред трав’янистих луків, щільно порослих лісом, лежало далеко від узгір’я одинадцять тисяч футів заввишки; щодо безпеки для здоров’я тамтешній клімат був сприятливішим для ведення бойових дій, аніж у Кокоді. Саме ж місто — жменька будинків у європейському стилі, бензозаправна колонка й купа хатинок аборигенів. Як і завжди, японці билися вперто й хоробро, але їх було мало, їх виснажили жахливі умови Нової Гвінеї не менше за австралійців, із якими вони воювали і так само страждали від всіляких хвороб.

Після потужних артпідготовок у Північній Африці, де використовували чимало надсучасної техніки, дивно було не бачити ані мінометів, ані гармат — тільки автомати Оуена та гвинтівки з багнетами. Джимсу та Петсі подобалися рукопашні бої, вони звикли йти на супротивника пліч-о-пліч і прикривати один одного. Втім, після німців з Африканського корпусу Роммеля, це сприймалося як жахливий удар по авторитету. Невеличкі жовті чоловічки, котрі, здавалося, всі мали окуляри й криві, неправильно пророслі зуби, аж ніяк не були схожі на вправних і хвацьких вояків.

Через два тижні після висадки