Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

ні, Лео, — озвався Дік, — присягаюсь, я ні разу в житті не лупцював Поли.

— От бач, Даре, — враз зашарівшись, провадив Лео, — ти помиляєшся. Пола кохає Діка, хоч він її й не б’є.

Дік повернув начебто веселе, потішене обличчя до Поли, ніби чекав від неї мовчазного підтвердження тому, що сказав юнак; насправді ж він хотів побачити, як сприймає вона такі слова, бувши в тому душевному стані, що про нього він здогадувався. В її очах, здалося йому, справді блиснуло щось незвичайне, але що — Дік не втямив. По Греймові він теж нічого не помітив: зацікавлений вираз з виду в того не змінився ні на мить.

— Я бачу, жінка сьогодні знайшла свого святого Георгія похвалив Грейм юнака. — Ви мене засоромили, Лео. Я спокійно сиджу, а ви самі б’єтеся з трьома драконами.

— Та ще якими драконами! — докинула Пола. — Якщо вони О’ Гея до зеленого змія довели, то що вони зроблять з вами, Лео?

— Жоден справжній лицар кохання не злякається всіх драконів на світі,— сказав Дік. — А найкраще тут те, що в цьому разі дракони мають більше слушності, ніж ви, Лео, гадаєте, і все ж таки правда ваша, а не їхня.

— Лео, синку, а дракони не всі люті, ось є один добрий, — заговорив Теренс. — Цей дракон хоче відкинутись від своїх негідних товаришів, перейти на твій бік і зробитися святим Теренцієм. І в цього святого Теренція є до тебе одне гарненьке запитання.

— Дозвольте спершу рикнути оцьому драконові,— поробив Генкок. — Лео, я знаю, що в коханні багато втішного й прекрасного, але скажи мені: чому так часто буває, що коханець із ревнощів убиває свою кохану?

— З великої муки, з нестями, — відповів юнак. — Бо йому, на своє лихо, судилося покохати жінку з такого ницою душею, що вона виявилася здатна розбудити в ньому ревнощі.

— Але ж любов може й збочити, — нагадав Дік. — Доведеться вам, Лео, пошукати кращої відповіді.

— Дік правду каже, — підтвердив Теренс. — Але я тобі підсоблю вбити драконів. Любов може збочити навіть у найкращих душах, і тоді на кін виходить зеленоока почвара ревнощів. Припустімо, що найдосконаліша жінка, яку лиш годен ти уявити, розлюбила чоловіка, що не лупцював її, і покохала другого, що теж її кохає і ніколи б не лупцював. Що тоді? Завваж, усі троє мають високі душі. Ну, піднімай меча і тни на весь розмах!

— Перший чоловік не вб’є її і взагалі не зробить їй ніякої кривди, — твердо проголосив Лео. — Бо інакше він не був би такий, як ти його змалював. Він мав би ницу душу, а не високу.

— Ви хочете сказати, що він зійшов би їм з дороги? — спитав Дік, діставши й припалюючи сигарету, щоб не дивитись ні на кого.

Лео поважно кивнув головою.

— Так, він зійшов би з дороги, і намагався б полегшити їй усе, і був би з нею дуже делікатний.

— Розгляньмо-но конкретний приклад, — сказав Генкок. — Припустімо, що ти, Лео, закохався в місіс Форест, а вона в тебе, і ви вдвох утікасте в великому лімузині…

— Я б нізащо цього не зробив! — вигукнув, спаленівши, юнак.

— Лео, ви гадаєте, мені приємно це чути? — підштрикнула його Пола.

— Це ж тільки припущення, Лео, — напосідав Генкок.

Юнак збентежився страшенно, голос йому аж тремтів, однак він обернувся відважно до Діка й промовив:

— На це хай Дік відповість.

— І відповім, — сказав Дік. — Я б не забив Поли. І вас, Лео, я б не забив. То була б нечесна гра. Хоч би як мені краялось серце, я б сказав: «Благословляю вас, дітки». Одначе… — він змовк на хвильку, і веселі зморщечки в кутиках очей провістили, що зараз він утне якийсь жарт. — Одначе я б подумав, що Лео прикро вклепався. Бачте, він зовсім не знає Поли.

— Вона перебивала б йому споглядання зір, — усміхнувся Теренс.

— Ні, Лео, ні, обіцяю вам! — вигукнула Пола.

— Оце вже ви клеплете самі на себе, місіс Форест, — запевнив її Теренс. — По-перше, ви б не змогли не робити цього. А по-друге, робити так було б вашим святим обов’язком. І нарешті, якщо хочете почути мов авторитетне слово, коли я був молодим, палким коханцем, із серцем повним любові й очима повними зір, я не знав більшого щастя, як тоді, коли моя кохана змушувала мене забувати про них.

— Теренсе, якщо ви й далі казатимете такі чудові речі,— знов вигукнула Пола, — то я втечу в лімузині і з Лео, й з вами!

— То не баріться ж, — галантно відповів ірландець. — Та зоставте між вашим манаттям місце для кількох книжок про зорі — може, нам з Лео захочеться почитати їх у вільну хвилину.

Диспутанти нарешті дали спокій Лео, і Дар Гаяль з Генкоком насіли на Діка.

— А що ви розумієте під «чесною грою»? — спитав індієць.

— А те саме, що сказав я і що Лео сказав, — відповів Дік; він уже відчув, що Полина нудьга й неспокій на якийсь час розвіялись і вона прислухається до розмови мало не жадібно. — Для мене, з моїми поглядами і вдачею, це була б найтяжча душевна мука, яку лиш годен я уявити, — цілувати жінку, що тільки терпить мої поцілунки.

— А якби вона прикидалася — скажімо, заради минулого, чи жаліючи вас, не хотячи уразити? — допитувався Генкок.

— Це був би, як на мене, непрощенний гріх, — відповів Дік. — Тоді нечесна гра була б з її боку. Я не розумію, яка в цьому справедливість і яке задоволення — утримувати біля себе кохану жінку хоч на мить довше, ніж вона того хоче. Лео сказав щиру правду. Може, п’яному шевцеві щастить кулаками завоювати й підживляти любов своєї тупої самиці. Але чоловіки з вищою натурою, бодай з проблиском розуму й духовності не можуть здіймати руки на любов. Я зробив би, як каже Лео: полегшив би жінці все і був би дуже делікатний з нею.

— Що ж тоді вийде з вашого інституту моногамії, яким так вихваляється західна цивілізація? — спитав Дар Гаяль.

— То ви обстоюєте вільне кохання? — докинув і Генкок.

— Я можу відповісти тільки банальною істиною: не вільного кохання не буває. Тільки пам’ятайте, що ми дивимося з погляду вищих натур. Оце й вам відповідь, Дар Гаялю. Величезну більшість людей треба прив’язувати до ладу й до праці інститутом моногамії чи ще якою твердою, непорушною формою сім’ї. Бо ці люди не годяться для волі в коханні чи в шлюбі. Для них свобода кохання означала б просто розпусту. Тільки ті нації змогли розквітнути й витривати віки, де релігія