Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

не простежити, скільки я даю на чай водієві. Даремно я силкувався затиснути в руці монетку чи кредитку, ?погляд Еме розсував мої пальці. За мить він одвертався, бо був скромний, добре вишколений і сам задовольнявся невеличкими датками. Але гроші, призначені комусь іншому, будили в ньому незбагненну цікавість, і в нього котилася слина. У такі короткі хвилі він скидався на дитину, поглинену читанням захопливого жульвернівського роману, або ресторанного обідника за сусіднім з вами столиком: бачить той обідник, як для вас крають фазана, а сам він його не хоче чи не може собі дозволити, і на час жене від себе поважні роздуми, аби вліпити у дичину усміхнений, любовний і заздрісний погляд.

Наші автомобільні прогулянки відбувалися, як і раніше, щодня. Одного разу, коли ми піднімалися ліфтом, ліфтер сказав мені: «До вас заходив отой пан і залишив цидулку». Ліфтер вимовив ці слова хрипким голосом, кашляючи і плюючи мені в лице. «Як я застудився! — ввернув він, хоча це було видно й так. — Лікар каже, коклюш». Аж це він знов забухикав і почав бризкати слиною. «Балакати вам шкідливо», — озвавсь я з удаваним співчуттям. Я боявся заразитися коклюшем: з моїм нахилом до ядухи я б тоді попомучився. Проте ліфтер, як заслаблий, але непіддатливий віртуоз, не переставав базікати і плюватися — він хотів купатись у своїй славі. «Ет, пусте, — сказав він. («Для тебе, може, й пусте,

— подумалось мені, — але не для мене».) — Я ж збираюся до Парижа. («Чудово, аби лиш він не встиг заразити мене».) Подейкують, — заторохтів він, — Париж — уроче місто. Мабуть, там ще ліпше, ніж тут і ніж у Монте-Карло, хоча і посильні, і клієнти, і навіть метрдотелі, які бувають у Монте-Карло в літній сезон, доводили мені, що Париж програє проти Монте-Карло. Може, вони банелюки плели, хоча дурень у метрдотелі не вийде; приймати замовлення, резервувати столики — тут треба мати голову на в’язах! Мені казали, що се ще важче, ніж писати п’єси чи книги». Ми майже доїхали до мого поверху, аж це ліфтер знову спустив мене вниз: йому здалося, ніби кнопка працює зле, і він у млі ока її приборкав. Я сказав, що волію піднятися сходами, — то був натяк, що я боюся підчепити коклюш. Але він, бухикаючи заразливим, надсадним кашлем, запхав мене назад до кабінки. «Тепер ми нічим не ризикуємо, кнопку я справив». Ліфтер беле-бенив без угаву, а мені було не до порівнянь між собою красот Бельбека, Парижа та Монте-Карло — мені кортіло дізнатися, хто ж це до мене приходив і що там у цидулці, тож я сказав ліфтерові (так кажуть тенорові, що остогид уже своїм Бенжаменом Годаром: «Заспівайте краще щось із Дебюссі»): «Хто ж усе-таки до мене приходив?» — «Той самий пан, з яким ви їздили вчора. Зараз я принесу цидулку, вона у швейцара». Напередодні, перш ніж заїхати по Альбертину, я одвіз на станцію Донсьєр Робера де Сен-Лу, і тепер подумав, що хлопець має на увазі Робера, але цидулка була від водія. Кажучи мені: «Той пан, з яким ви їздили вчора», ліфтер давав мені зрозуміти, що робітник — такий самий пан, як і світовець. Але ця наука була тільки словоблудством. Бо я ніколи не робив ніякої ріжниці між класами. Щоправда, я здивувався, що водія величають паном, але цей подив нагадував подив одного новоспеченого графа: коли я йому сказав: «Графиня виглядає втомленою», він озирнувся, щоб побачити, про кого я кажу; то був просто брак звички до такого слововжитку; я не робив ріжниці між робітниками, буржуа і великими панами, я міг би однаково заприязнитися і з тими, і з тими. Але перевагу я все-таки віддавав робітникам, а потім уже йшли великі пани, але не тому, щоб великі пани подобалися мені більше, ніж буржуа, а тому, що з робітниками вони чемніші, ніж буржуа, — чи то через те, що вони не гордують робітниками, як буржуа, чи то через те, що вони чемні з усіма; так гарненькі жінки люблять усміхатися кожному, знаючи, що їхня усмішка, як нагорода. Слід зазначити, що моє однакове ставлення до низоти і великопанства — хоча саме великопанство таке ставлення схвалювало — не завжди припадало до мислі матері. По-людському для неї всі люди були рівні, і як Франсуаза мала якусь гризоту чи хворіла, мама завжди втішала її й доглядала так само ревно, як би то була найкраща її приятелька. Проте каст мама, як шира донька мого діда, не відкидала. Комбрейці були добрі, спочутливі, провіщали гарні теорії рівности, проте, коли льокай дозволяв собі озиватися до мене на «ви», вільнодумно уникаючи звертатися до мене в третій особі, моя мати сприймала цю узурпацію з таким самим невдоволенням, яке скипає у мемуарах Сен-Сімона щоразу, коли якийсь магнат, не мавши на те жодного права, величає себе в урядових актах «ясновельможністю», не віддає дукам належної їм хвали й поступово бере це собі за правило. Особливий «комбрейський дух» відзначався міцною стійкістю, і витравити його могло б лиш багатовікове панування ідей рівности й доброти. Мама була добра як рідко хто, але я визнаю: вона зберегла щось від «комбрейсь-кого духу». Подати руку лакею їй було так само важко, як легко було дати йому десять франків (зрештою, йому це приносило куди більше втіхи). Може, вона в цьому й не признавалася, але для неї пани були панами, а слуги — людьми, що обідали в кухні. Коли вона бачила, що в їдальні зі мною їсть водій, це викликало у неї нехіть, і вона вичитувала мені: «По-моєму, ти міг би обрати собі друга кращого за якогось механіка» — так само, як, скажімо, могла б дорікнути мені, коли б ішлося про моє одруження: «Ти міг би добрати собі кращу партію». Шофер (на щастя, мені ніколи не спадало на думку запрошувати цього шофера) прийшов сповістити мене, що Автомобільне товариство, яке послало його на літній сезон до Бальбека, відкликає його негайно до Парижа. Ми повірили йому на слово, бо шофер був дуже славний, говорив просто, можна сказати, з-євангельськи. Але повідав він лише половину правди. По суті, в Бальбеку йому не було чого робити. Власне, товариство, не цілком довіряючи юному євангелістові, приставленому до священного колеса, домагалося його негайного повернення до Парижа. І справді, юний апостол творив дива: він приписував кілометраж, звітуючи перед паном де Шарлюсом, а