Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

нам треба буде перетнути вулицю Марієтти, а цей вибух, здається, десь там неподалік.

- Це нам… треба буде пробиватися крізь вогонь? - тремтячим голосом запитала Скарлет.

- Якщо поспішимо, то ні,- сказав Рет і, скочивши з візка, зник у якомусь темному подвір’ї. Звідти він повернувся з відламаною від дерева гіллячкою, якою заходився немилосердно шмагати вкриту саднами спину коня. Шкапа побігла тюпцем, дихаючи хрипко й натужливо, а візок так захилитало з боку на бік, що їздці підскакували, мов кукурудзяні зерна на розжареній пательні. Заскімлило немовля, раз у раз скрикували Пріссі з Вейдом, боляче стукаючись об борти візка. Але Мелані не озивалась ані звуком.

Коли наблизилися до вулиці Марієтти, дерева порідшали й високі язики полум’я, вируючи над будівлями, освітлювали все довкола яскравіше, ніж сонце вдень, а страхітливі тіні від вогню метлялись туди-сюди, як пошарпані штормом вітрила судна, що ось-ось піде на дно.

Скарлет без угаву цокотіла зубами, хоч, сповнена жаху, навіть не усвідомлювала цього. їй було холодно, і всю її колотило, дарма що жар бив їм уже просто в обличчя. Перед нею розступилося пекло, і якби не ці дрижаки в колінах, вона б скочила з візка і з криком щодуху гайнула темною дорогою назад до спасенного захистку в домі Дріботуи. Вона присунулася ближче до Рета, тремкими пальцями вчепилась в його рукав і поглядом шукала у нього бодай слова заспокоєння й підтримки. На тлі багряних відблисків цього диявольського вогню Ретів тем- навий обрис - прегарний, суворий і дражливий - вирізнявся чітко, немов на старовинній монеті. Від її доторку Рет обернувся до неї, і зблиск його очей налякав не менше, ніж полум’я пожежі. Все навколишнє, здавалося Скарлет, викликає в ньому погорду й сповнює втіхою, так ніби він радіє тому пеклу, до якого вони наближалися.

- Ось візьміть,- сказав він, дістаючи з-за поясу один з двох пістолетів.- Якщо хто-небудь, чорний чи білий, підступить з вашого боку до візка й спробує зупинити коня, стріляйте в нього, а з’ясовуватимем потім. Тільки, боронь Боже, не підстрельте при цьому нашу шкапу.

- Я… я маю свого пістолета,- прошепотіла вона, стискаючи в руках зброю у себе на колінах, хоч була певна, що навіть перед обличчям смерті ледве чи зважиться натиснути на курок.

- Маєте? А то звідки?

- Це Чарлзів пістолет.

- Чарлзів?

- Атож… Пістолет мого чоловіка.

- У вас і справді був колись чоловік, моя люба? - прошепотів він і засміявся.

Якби він хоч був серйознішим! І якби їхав швидше!

- А де б я, по-вашому, взяла дитину? - кинула вона зі злістю.

- Ну, для цього не конче мати чоловіка…

- Ви б краще змовкли та швидше їхали!

Але він раптом натягнув віжки, бо вони вже були біля вулиці Марієтти. Візок зупинився в тіні складу, ще не торкнутого вогнем.

- Швидше! - Тільки це слово й крутилось у неї на язиці.- Швидше! Швидше!

- Солдати,- пояснив він.

Вулицею Марієтти поміж будівель, в яких вирувало полум’я, саме проходив військовий загін - надто виснажені, щоб наддати ходи, солдати сунули повільною лавою, абияк тримаючи гвинтівки й похнюпивши голови, байдужі до того, що на них можуть упасти обгорілі уламки, що навколо куриться дим. Вони були такі обшарпані, що й не розрізнити, де рядовий, а де командир, якби не те, що офіцери на обстріпаних крисах капелюха мали прикріплену кокарду конфедератської армії з літерами “КША”. Багато хто був босий, траплялися й такі, що або голова завинута брудним бинтом, або рука. Вони йшли, не дивлячись ні праворуч^ ні ліворуч, і так тихо, що якби не глухий шурхіт ніг, хтось би подумав, що то привиди.

- Добре до них придивіться,- почула Скарлет насмішкуватий голос Рета,- аби потім розповідати своїм онукам, як на ваших очах відступав ар’єргард споборників нашої Священної Справи.

Раптом у ній спалахнула ненависть до цього чоловіка, ненависть така люга, що навіть переважила страх, мізерний і нікчемний, як їй здалося в цю хвилину. Вона розуміла, що порятунок її і тих, хто позад неї у візку, залежить від нього, але все одно ненавиділа його, що він так глузливо говорить про це нещасне обшарпане вояцтво. Промайнуда думка про небіжчика Чарлза, про Ешлі, котрий, можливо, теж досі небіжчик, про всіх тих веселих і хоробрих юнаків, що гниють у плитких могилах, і забулося, що вона сама колись називала їх подумки дурнями. Вона не могла видушити з себе ні слова, тільки кинула на Рета запеклий погляд, пройнятий ненавистю та відразою.

Колона вже кінчалася, коли один малий хлопчина в останньому ряду, що волочив за собою гвинтівку по землі, хитнувся й пристав, невидюще, мов сновидець, втупившись услід іншим. Вій був такий самий на зріст, що й Скарлет, а гвинтівка здавалася довшою за нього. “Років, мабуть, шістнадцять,- подумала Скарлет, дивлячись на його безвусе замурзане обличчя,- може, з внутрішньої гвардії або й просто школяр, що втік до війська”.

Коли вона так дивилась, коліна у хлопця враз підігнулись і він осунувся в дорожню пилюгу. Двоє його сусідів з тієї самої лави мовчки відділилися від колони й підступили до хлопця. Один - високий, худий, з чорною бородою мало не до пояса - мовчки передав свою і хлопцеву гвинтівки товаришеві. Тоді нахилився й спритно, мов жонглер, завдав малого собі на плече. Ледь зігнувшись під ношею, він звільна рушив услід за колоною, а хлопець, розлючений, як дитина, коли її дражнять старші, викрикував:

- Пусти мене, чортяка! Пусти! Я сам можу йти!

Бородань, не озиваючись до хлопця, незабаром зник за

поворотом дороги.

Рет сидів непорушно, віжки обвисли у руках, а на смуглявому обличчі проступила якась незвична задума, коли він дивився вслід солдатам. Аж це раптом затріщали, падаючи, колоди поруч, і Скарлет побачила, як тонкий язичок полум’я лизнув дах складу, у рятівному затінку якого вони стояли. І враз вогняні корогви й стяги звилися над ними в небо. Дим ударив у ніздрі, Вейд і Пріссі закашлялися, немовля тихо засопіло носом.

- Боже милий, Рете! Ви що, очманіли? Швидше їдьте! Швидше!

Рет нічого не відповів, а тільки щосили огрів коня гіллячкою, і той рвонувся вперед. Візок, похитуючись і підскакуючи, покотився через вулицю Марієтти так хутко, як лишень ставало духу BV6^HO’I* конячини. Далі перед ними відкрилася коротка вуличка, що вела до колій, і в цю вогненну ущелину з палаючих будівель обабіч вони й пірнули. Очі їм осліпило світлом, яскравішим за десятки сонць,