Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

class="p1">Яка дурня, думала Лейла. Іноді здавалося, що Давид залюбки помер би, щоб тільки не віддавати наказу на штурм. Давид хотів справедливості, але не хотів убивати. Хоча чого чекати від хлопця з релігійної родини? Це помітив навіть той російський шпик, що запропонував їм співпрацю, від якої, звісно, їхній лідер відмовився. Втім, Лейла збиралася виправити ситуацію своїми методами. Вона не розуміла, що тримає Давида тут. Якого біса? Вони б могли викрасти Оздеміра, вбити його і втекти дуже, дуже далеко. Подалі від цих утомлених роботяг, пафосних промов і воскових облич отців-фундаторів, які зверхньо дивилися на натовп зі старих плакатів.

Казумі торкнулася її рукава.

— Так, зараз пошукаємо твого батька,— відповіла Лейла.— Я лише хочу послухати... Агнесу.

Дівчинка дістала з кишені нотатник, перо і почала щось креслити.

— Отці-фундатори вигадали власне, «блискавичне» правосуддя. Вони казали, що виганяють злочинців, а виганяли й катували безневинних, навіть дітей! Вони називають нас підданцями,— Давид люто стиснув гучномовець.— Але ми не маємо ані короля, ані імператора! Ми — громадяни вільного міста Леобурга! Так задумав Август Яблонський. Такими ми є!

Юрба вибухнула схвальними вигуками, в повітря полетіли циліндри, капелюхи-казанки, дамські капелюшки. Хтось розмахував ажурною парасолькою, підлітки, що засіли на ліхтарях, свистіли та стукали металевими палицями по стовпах.

Давид провадив:

— Сьогодні вони звинуватили в пожежі, що зруйнувала цілий район, вигнанців! Про це написали у «Віснику»! Але це брехня! Навпаки, ми прагнемо відновити з попелу той справедливий, прогресивний Леобург, те диво на руїнах старого світу, за яким прямували інші після Другої війни. Ми неодноразово давали «отцям» другий шанс, але вчорашня ніч змінила все!

— Помстимося! Помстимося! Ганьба Раді!

Лейла посміхнулася. Так і є. Жага помсти. Їй важко дихалося від цієї тягучої, в’язкої субстанції, що розпирала легені та змушувала кулаки мимоволі стискатися. Леобуржці хотіли діяти. Так само, як і вона. І саме тому вона стояла тут, серед них, а не на сцені.

Давид вів далі:

— Після вчорашньої ночі й того беззаконня, що вчинили поліціянти — саме ті, хто зобов’язаний нас охороняти,— ми більше не віримо їхнім обіцянкам! Сьогодні ж до кінця дня ми організуємо власну поліцію! — Давид обернувся до Мака, і Лейла всміхнулася до рудого велетня, що саме знайшов її поглядом у натовпі.— Всі, хто хоче охороняти спокій мирних громадян і захищати честь нашого міста, підходьте до Мака!

— Штурм! Штурм Ратуші! До штурму! — волала юрба.

Давид відступив від краю помосту і більше не дивився на городян. Іноді Лейла відчувала таку зневагу до цього прагнення безкровних змін, що їй хотілося надавати Давидові ляпасів, аби він нарешті прокинувся. Бо коли вона думала про свій рубець, вона лютувала. А Давид — стидався. Він нікому б ніколи не зізнався, але вона відчувала це аж занадто добре. Десь дуже глибоко у душі він був слухняною дитиною Леобурга і вважав, що його покарало рідне місто, а не Оздемір з власної примхи. Але кровожерливого монстра вбивають, а не вмовляють. Іншого шляху нема.

Казумі знову сіпнула її і показала нотатник. Всього за кілька хвилин, у тисняві та штовханині, дівчинка змогла на диво точно намалювати Давида. Герой, що стоїть над бурхливим морем на кам’яному виступі. Лейла кивнула, японка перегорнула сторінку і почала малювати далі.

— Ви знаєте, що за кілька годин Агнеса Яблонська розпочне перемовини з Верховною Радою,— Давид обернувся до Джекі, й на щоках дівчини спалахнув рум’янець, тільки-но погляди леобуржців спрямувалися на неї.— Вона має дещо сказати вам.

— Ох і цирк,— гмикнула Лейла, роздивляючись її тремтливий силует. Казумі запитально поглянула на вигнанку, чекаючи перекладу, але вона вже почала пробиратися до виходу з площі.

— Леобург помер. І ви це знаєте краще за мене. Так, ми, саме ми, занапастили свою останню обитель.

Лейла раптом зупинилася як укопана, Казумі налетіла на неї і щось здивовано забелькотіла, але вигнанка обернулася до сцени і завмерла. Гучномовець у руках Джекі тремтів, дівчина стала білою, наче домашній сир.

— Ми втратили наше місто, бо не хотіли брати на себе відповідальність, бо були занадто заглиблені в свої проблеми, в своє власне життя,— промовила вона.— І першим це зробив мій батько, коли припинив дбати про своє дитя. Я прошу пробачення у всіх вас від імені мого батька, Августа Тадеуша Яблонського.

На очах Джекі сяйнули сльози. В її словах і в тому, з якою старанністю дівчина копіювала леобурзький акцент, як вимовляла різкі, чужі для неї звуки німецької мови, було щось направду магічне. Лейла повільно обвела поглядом площу — леобуржці, наче зачаровані, дивилися на худорляву тендітну дівчину, і шепіт захоплення, немов вітерець, пролітав над натовпом.

— Але я маю виправити його помилку,— Джекі перехопила гучномовець другою рукою і виступила наперед.— Я не знаю, про що можна говорити з Радою після вчорашньої ночі! Отці-фундатори мають заплатити за кожен зруйнований будинок, за кожного загиблого! Я йду до Оздеміра з вимогою негайної відставки! Містом мають керувати ті, кого обирають. Бо Леобург — це не вони! Леобург — це ми! Леобург — це я!

Лейла вражено зітхнула. Як вона це робить? Як ця дрібна миршава шмаркачка змогла знайти саме ті слова, які хотів почути тут кожен? Хто написав їй цю промову?

— Леобург — це я! — шаленіли люди.— Леобург — це я!

Давид застиг, вдивляючись у юрбу. Лейлі здалося, що вона фізично відчуває його вагання. Тоді вигнанець забрав у Джекі гучномовець і вигукнув:

— Леобург — це я!

— Що вони кричать? — запитала Казумі.

— Що Оздемірові недовго залишилося,— стурбовано пробурмотіла Лейла, досі не в змозі відвести погляду від Джекі.

Здавалося, Данило не бачив маєтку Яблонських цілу вічність. Будинок мав звично похмурий вигляд, але в ньому з’явилося дещо інше, невловиме — він ніби застиг, змертвів, і кілька секунд хлопець хвилювався, що портал не з’явиться на його прохання просто тому, що транслокального переходу тут більше нема.

Вони з Федею перезирнулися. Агнеса, тиха і сумна, ледве пленталася, учепившись у його руку. До маєтку лишалося якихось кілька метрів, коли з-за рогу вигулькнув гурт поліціянтів.

— Дідько,— засичав Данило і рвучко розвернувся.— Ходімо до хвіртки в саду. Тільки не біжіть.

Трійця швидко рушила вздовж кам’яної огорожі, за якою тихо шаруділи пожовклі яблуні й вишні. Кров стукала у скронях, доводячи до нудоти. Неможна віддавати Агнесу. Тільки не Агнесу.

Почувся поліційний свисток.

— Даню...

Данило вперто йшов уперед.