Читати книгу - "Житія Святих - Листопад, Данило Туптало"

взяв достатньо та й сів до корабля, і відплив до Юдейської країни. Коли ж було в морі хвилювання, занесений був вітром до Олександрії і там знайшов святого апостола Варнаву — з осолодою вислухав учення його, яке було щодо Христа. Тоді відплив до Кесарії Стратонійської і знайшов святого апостола Петра, був хрещений од нього та й пішов за ним з іншими учнями — серед них було й двоє його братів-близнят, Фаустин і Фаустиніян, одначе не знав про них, що брати його є, та й вони не могли його впізнати, оскільки вельми малі розлучилися зі собою і не пам'ятали один одного. Пішов-бо Петро у Сирію, послав перед собою Фаустина й Фаустиніяна, а Климента при собі залишив, і ввійшов до корабля, і плавав по морю. Коли ж плавав апостол, запитав Климента про рід його — Він-бо все докладно оповів йому: якого доброго він роду і як мати його через сонне видіння відійшла з Риму із двома малятами, як через чотири роки батько пішов на розшуки їхні й не повернувся. І вже двадцяте літо, як не чує нічого про нього, і гадає, що батьки його та брати є мертві. Петро ж, вислухавши ту повість, зворушений був, і в той час, за Божим уладнанням, пристав їхній корабель до того острова, на якому була Климентова мати Маттидія. Вийшов дехто із корабля до міста, щоб купити потрібного, вийшов і Петро, а Климент на кораблі залишився. Коли йшов Петро до міста, побачив старицю Маттидію, яка сиділа при воротях і просила милостиню: не могла вже з праці своєї живитися, бо руки її розслабилися, і через те просила милостиню й нею живила себе та іншу свою старицю, яка її прийняла до свого дому; вона також була розслаблена й лежала хвора в домі. Побачив-бо апостол Маттидію, що сиділа, збагнув духом: чужинка вона є — і запитав її про батьківщину її. Вона ж, тяжко зітхнувши, просльозилася й рече: "О горе мені, чужинці, бо немає в світі ланки біднішої та окаяннішої за мене". Петро, бачачи її у сльозах і що так говорила, почав старанніше випитувати, хто вона і звідкіля. І пізнав із бесіди, що мати є Климентова та й утішив її словами, кажучи: "Я знаю молодшого сина твого Климента, який перебуває тепер у цій країні". Вона ж, почувши про сина, стала наче мертва від жаху й радості. Петро ж, узявши її за руку, звів її із землі та повелів їй іти до корабля, кажучи: "Не печалься, старице, бо взнаєш відтак про сина свого".

Підійшли вони до корабля, вийшов Климент назустріч і, побачивши жінку, яка йшла за Петром, здивувався; вона ж, дивлячись на Климента, почала пізнавати його із подіб'я до батьківського лиця та й запитала Петра: "Чи не цей Климент, син мій?" Петро ж каже: "Він і є!" І припала Маттидія на шию Клименту й плакала. Климент же, не відаючи, хто є та жінка і через що плаче, відривав її від себе. Тоді рече до нього апостол: "Не відривай, дитино, ту, котра народила тебе!" Климент же, почувши це, просльозився і впав у ноги її, цілуючи й плачучи, і була їм радість велика, що знайшлися й пізналися. Помолився ж щодо неї Петро до Господа і зцілив руки її. Вона ж і про зцілення стариці своєї просила апостола. Він-бо пішов до хоромини її та й підняв із ложа хвороби. І дав їй Климент тисячу драхм за живлення матері своєї, відтак узяв матір разом зі зціленою тією старицею, звів на корабля, і рушили у плавання. Запитала Маттидія про чоловіка свого Фауста й почула, що пішов розшукувати її і вже двадцять років немає про нього звістки, тож ридала за ним гірко, як за померлим, не сподівалася-бо, що він ще живе. Допливли до Антандроса, полишили корабля й мандрували землею із Маттидією та її старицею, котрі сиділи на колісниці. Й доспіли до Лаодикії, зустрінуті були від Фаустина та Фаустиніяна, які упередили їх там. Вони запитали Климента, хто є чужа жінка ота з іншою старицею, що при них іде. Відповів Климент: "Мати моя, яку я знайшов у чужій країні". І почав їм по ряду оповідати, який час із матір'ю не бачився, як із дому вийшла із двома близнятами. Вони ж, це почувши, пізнали, що Климент брат є їхній, а та — мати їхня, і заплакали з великої радості, заволавши: "Воістину, то матір наша Маттидія, а це є брат наш Климент. Ми ж є близнята, Фаустин та Фаустиніян, котрі вийшли з Риму із матір'ю". І впали одне одному на шию, плакали достатньо, цілуючись люб'язно. Тоді б побачити матір веселу між дітей, адже несподівано уздріла їх здорових. І оповідали одне одному, як Божими судьбами були врятовані від потоплення. І прославляли Бога, радіючи; про те тільки печаль у них була, що нічого не відали про батька свого. Молили ж святого апостола Петра, щоб хрестив матір їхню. На завтра вельми рано вийшли до моря, і в захищеному місці той хрестив Маттидію та її старицю в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, та й відіслав її перед себе із синами у житло, сам же іншим шляхом пішов. І тут став на дорозі муж чесний, сивий бородою, покритий лихим одіянням, який чекав на Петра. Привітав його люб'язно й рече: "Бачу тебе, чоловіка мандрівного й непростого, саме лице твоє являє, що ти людина добророзумна, хочу-бо трохи побесідувати з тобою". Петро ж мовить: "Говори, пане, коли бажаєш". І почав говорити чоловік той отаке: "Бачив тебе нині в захищеному місці, як чинив на березі молитву, і, подивившись потай, відійшов. І вичекав тебе тут трохи, бажаючи звістити тобі, що марно трудитеся, молячись до Бога, — немає-бо ніякого Бога ані в небесах, ані на землі, і немає ніякого промислу Божого щодо нас, але всі буттю підлягають і все випадково чиниться. Не зваблюйтеся-бо, творячи молитви до Бога, бо Його нема". Петро ж, послухавши ці слова, мовить: "З чого це розумієш, що все не за Божим уладженням та промислом, але випадково буває, і яким виказом звістиш, що немає Бога? А коли немає Бога, то хто створив небо і прикрасив його зорями, хто заснував землю й одяг її квітами?" Чоловік же той із глибини сердечної зітхнув і рече: "Я, пане, дещо знаю про звіздарство і богам так служив, як ніхто інший, тож збагнув, що