Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

у мене вже теж не виходить. Що означало: зараз мене довбане «відкат», питання лише, наскільки сильний. В голові стрілою пролетіло все життя і особливо — те, що я знав про подібні ситуації. Мене чекала маса можливих сценаріїв, від задоволення засмажитися заживо до перспективи стати повним ідіотом, причому, імовірність залишитися живим без допомоги хорошого цілителя була близькою до нуля. Але, затримуючи момент відсилання Джерела, я лише допомагав накопичити додатковий потенціал.

Що ж робити? Дурниця, не питання. Вдарили!

До оранжевих блискавок додався фіолетовий ореол.

Сказати, що мені було погано, а значить — нічого не сказати. Мені було настільки погано, що я одразу ж забув про все, що сталося. Тобто, розумом знав, що послав Соркара кудись на мотоциклі чи то — за допомогою, чи то — нафіг, що прокусив губи в двох місцях і роздряпав до крові лице і плечі, але ніяких образів на цей рахунок моя пам’ять не зафіксувала. Наступним спогадом було те, як я лежу, голий, промерзлий, загорнутий у якесь мокре простирадло, поряд зі мною стоїть капітан Рідзер, посміхається і запитує:

— Слухай, а ти присягу скласти не хочеш?

Тут я ледве не дременув від нього: як був, в самому простирадлі. Мене упіймали і довго заспокоювали, переконуючи, що він зовсім не те мав на увазі. Про що думав цілитель, коли приставив до мене цього психопата, я не знаю, але точно не про збереження моїх нервів.

З моменту моєї ідіотської спроби боротися з білими магами пройшло шість днів.

М’язи відвикли від руху і дрібно тремтіли, на підборідді проросла довга щетина (ніколи себе такого не доводив!), а у шлунку з їжі бовтався лише вівсяний кисіль, але, враховуючи альтернативу, то все були дрібниці. Виявилося, що поки я був відсутній ментально, мене напоїли блокатором, роздягнули і обклали мокрими шматами, намагаючись збити температуру. Була ще пропозиція опустити тіло в криницю, але лікар її обурено відкинув. На моє щастя, рятував мене не сільський коновал, а нормальний військовий цілитель, який з такими ситуаціями стикався регулярно. Можна сказати, що я став героєм з мінімальним ризиком для життя.

В принципі, більшість бойових магів хоча би раз в житті «ловить пряника» (гратися з чорним Джерелом і не ошпаритися дуже важко), а далі все вирішується тим, яку частину енергії «відкату» жертві вдається розсіяти. До цього моменту серед моїх університетських однокурсників шибануло двох (не до смерті), і тепер на мене чекала сумнівна честь приєднатися до компанії цих невдах. А все чому? Тому що ніхто з наставників не потрудився пояснити — плетіння рівня смертного прокляття неможливо втримати самотужки без шкоди для здоров’я. Причому, це твердження було вірне не лише для чорних магів — з моїх опонентів троє загинули, один — збожеволів. Що сталося з іншими, ніхто мені не казав, а я — не питав. Хай роблять одне з одним, що хочуть!

Коли мене вимкнуло, Соркар діяв правильно — взяв мотоцикла і помчав за допомогою. Врятував він цим не лише мене: знати про пастку білої магії армійські чаклуни не могли, але грозу і оранжеві блискавки прекрасно розгледіли — природньо, вони збиралися піти і вияснити, що там стається, спорядження бойового мага за статутом неодмінно включає в себе той самий хранитель. Отримавши нові дані, вояки відреагували максимально раціонально (в чому їм не відмовиш, так це в умінні на ходу міняти правила гри): команду цілителів відправили шукати в кущах мою безтямну тушку, а всіх бійців — ловити чудесників голими руками (для надійності, вони познімали з себе взагалі всі амулети, не вникаючи, чи є там біла магія, чи нема). Невдалі диверсанти відстрілювалася від групи захвату з арбалетів, але з таким же успіхом вони могли плюватися жованим папером — готового до битви чорного мага такою фігньою не проймеш. Власне кажучи, тому мисливська зброя в армії і не прижилася. Смисл? Якщо чарівник все-одно зробить краще і швидше. Чудесники, в цілому, правильно вловили слабке місце державної машини — контроль за чорною магією, але як вони збиралися повертати Аранген без допомоги чистильників, я категорично не розумів.

— Я так думаю, вони розраховували, що їм допоможуть каштадарці.

Міняти одних чорних магів на інших, зовсім незнайомих, видавалося мені ідіотизмом.

— Якого дідька?

Рідзер знизав плечима:

— Напевно, їм сподобався каштадрський принцип відділення ініційованих чорних від суспільства у особливий орден. Не знаю лише, чи в курсі вони, що всі іноземці там попадають в спеціальну нижчу касту, не мають права володіти власністю, крім одягу, і навіть власні діти їм не належать.

Я хмикнув. Через якісь дурні принципи подарувати чужій державі такі землі? А смисл? Попередніх господарів каштадарці назад уже не пустять, і благодійників своїх придурéних виріжуть під корінь, щоби породу не псували. Але шансів познайомитися з традиціями Півдня Чудесникам так і не випало — всіх, хто вижив, пов’язали і відправили під слідство на військову базу в Кафолку, місце самотнє і покрите виключно поганою славою. Не думаю, що громадськість коли-небудь що-небудь взнає про їх подальшу долю.

Посміхнена помічниця цілителя поїла мене відновлюючими зіллями, а в проміжках, замість моціону, водила коридором крихітної сільської лікареньки. Напевне, я став найбільш вдячним з усіх її пацієнтів, тому що був готовий ковтати що завгодно і віджиматися до втрати пульсу, тільки б якнайскоріше звідси вибратися. В лікарні товклася маса різного народу; періодично цілителі виганяли всіх надвір і закривали двері, але всякі нероби і роззяви вперто поверталися назад. До мене не одразу дійшло, що вони тут загубили: армійські специ і цивільний персонал, просто люди в формі і найвідчайдушніші арангенці намагалися хоч одним оком подивитися на злющого бойовика, який (якщо вірити чуткам) самотужки переміг цілий полк Чудесників.

Я, здається, після Михандрова мріяв про славу? Так мені і треба.

Замах на основу військової потужності Інгерніки наробив серйозного шарварку. Генерал Зертак, вкуривши, яка жопа просвистіла у нього над головою, теж приїхав до мене, подивитися на живого героя. Я на той момент ще лежав без тями, і можливість побалакати з великою людиною проґавив, про що анітрохи не шкодую. Як виявилося, в пораненні був один очевидний плюс: вся ця шобла стурбованих придурків не лізла до мене з пропозиціями показати «той фокус» або зробити ще одного зомбі (хоча натяки на отримання погонів продовжувалися). Треба було тікати звідси, поки шкура ціла, тим більше, що відмазка у вигляді екзаменів у мене була залізна.

Забери Король всіх цих паразитів, і чорних, і білих, і сіробуромалинових в цяточку! Я не просто запізнювався, я СИЛЬНО запізнювався, без допомоги Сатала мене могли і до екзаменів не допустити. На щастя військовий цілитель виявився свідомою людиною, більш придатною до нормального діалогу, ніж його цивільний колега, і, почувши,