Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Один з них — чоловік; у нього сидіння біля проходу. Посередині та бабуся, місіс Квонсет. Тоді Ґерреро.

— Отже, бабця біля Ґерреро; просто біля дипломата.

— Так, але що це дає? Навіть якби ми їй це якось повідомили, вона ж не зможе…

Демерест різко перебив:

— Ти ще нічого їй не казала, так? Вона не в курсі, що ми про неї знаємо?

— Ні. Ти ж казав не говорити.

— Просто хотів пересвідчитися.

Вони знову затихли. Вернон Демерест зосередився, думав, зважував можливості. Нарешті обережно сказав:

— Я дещо придумав. Може не спрацювати, але наразі це найкраще з усього, що у нас є. А тепер слухай уважно, я чітко поясню, що ти маєш робити.

У туристичному класі Рейсу Два більшість пасажирів уже закінчили вечеряти, і стюардеси жваво відносили таці. Сьогодні обслуговування з їжею йшло швидше, ніж зазвичай. Однією з причин було те, що через затримку зльоту деякі пасажири встигли поїсти в терміналі й тепер, через годинне запізнення, вони або відмовлялися від вечері, або ледь її куштували.

Біля тримісного ряду, де місіс Ада Квонсет досі балакала зі своїм новим другом, гобоїстом, одна зі стюардес тури­стичного класу — елегантна молода білявка — запитала:

— Ви вже закінчили вечеряти?

— Так, я закінчив, міс, — сказав гобоїст.

Місіс Квонсет тепло усміхнулася.

— Дякую, золотко; можете забрати мою тацю. Було дуже смачно. — Похмурий чоловік ліворуч від місіс Квонсет подав свою тацю, не промовивши ні слова.

Тільки тоді маленька старушенція з Сан-Дієґо помітила, що у проході стоїть ще одна стюардеса.

Її місіс Квонсет уже кілька разів перед тим помічала, і та, здається, була старшою над іншими дівчатами. Густе чорне волосся, обличчя з високими вилицями та глибокі темні очі, які наразі зосередилися прямо та холодно на Аді Квонсет.

— Перепрошую, мадам. Можна глянути на ваш квиток?

— Мій квиток? Звісно ж, можна. — Місіс Квонсет розіграла здивування, хоча одразу ж здогадалася, що лежить за цим проханням. Очевидно, її становище безбілетниці або запідозрили, або розкусили. Та вона так просто не здасться, й навіть зараз її розум продовжував працювати. Питання полягає в тому, скільки ця дівчина знає?

Місіс Квонсет відкрила сумочку та вдала, що риється в паперах.

— Я знаю, що він у мене десь є, любонько. Десь тут ­мусить бути. — Вона підвела голову з невинним виразом обличчя. — Мусить бути, якщо чоловік на виході на посадку не забрав його в мене. Можливо, він взяв, а я й не помітила.

— Ні, — сказала Ґвен Мейген, — він би цього не зробив. Якби то був квиток у обидва боки, у вас залишився б зворотний польотний купон. А якщо квиток у один бік, ви б досі мали корінець квитка і квиткову папку.

— Що ж, це, далебі, якась дивна ситуація… — Місіс Квонсет і далі порпалася у себе в сумочці.

Ґвен холодно поцікавилась:

— Можна мені глянути? — Від самого початку їхньої розмови вона не показала ні краплі своєї звичної дружелюбності. Тоді додала: — Якщо у вас у сумочці є квиток, я знайду. Якщо нема, це збереже час нам обом.

— Звісно ж, ні, — грубо заперечила місіс Квонсет. Тоді м’якше: — Я розумію, що ви не бажаєте мені шкоди, любонько, але в мене тут особисті документи. А ви, як ­англійка, мали б поважати приватність. Ви ж справді з Англії, правда?

— Звідки я, вас не стосується. Наразі ми говоримо про ваш квиток. Якщо, звісно, він у вас є. — Голос Ґвен, гучніший, ніж зазвичай, почули кілька пасажирів навколо та повернули голови.

— Ой, та є у мене квиток. Питання тільки, де він. — Місіс Квонсет приємно всміхнулася. — А щодо вашого англійського походження, то я це зауважила ще від першого разу, як ви заговорили. Так багато англійців — як ви, моя дорогенька, — від них наша мова звучить пречудово. Шкода, що небагато нас, американців, можуть робити так само. Мій чоловік-небіжчик говорив…

— Не має значення, що він говорив. Як там стосовно квитка?

Ґвен було важко поводитися так грубо й неприязно, як оце зараз. У звичайній ситуації вона б рішуче обійшлася з цією літньою жінкою, та все одно зберегла б дружелюбність та приязнь. Але перед тим, як вона покинула кабіну екіпажу, Вернон детально її проінструктував.

Місіс Квонсет здавалася дещо шокованою.

— Я з вами поводжуся терпляче, молода леді. Але як тільки знайду свій квиток, я точно знайду кілька слів стосовно вашої поведінки…

— Справді, місіс Квонсет? — Ґвен помітила, як літня жінка здригнулася, коли почула власне прізвище, і вперше за позірною офіційністю проскочила слабкість. Ґвен наполягала: — Ви ж справді Ада Квонсет, чи не так?

Старенька витерла губи мереживною хустинкою, а тоді зітхнула.

— Якщо ви знаєте, хто я, немає сенсу заперечувати, правда?

— Ні, бо ми все про вас знаємо. У вас нічогенький «службовий список», місіс Квонсет.

Тепер прислухалися і спостерігали вже більше пасажирів; один-двоє навіть підвелися зі своїх місць та підійшли ближче. Їхні обличчя виражали співчуття до старушенції та осуд Ґвен. Чоловік у сидінні біля проходу, який балакав із місіс Квонсет, коли підійшла Ґвен, ніяково засовався.