Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

північному краї Нової Зеландії, тож північні племена маорі, які завдяки цьому отримали найлегший доступ до європейців, стали першими, кому потрапили до рук мушкети, що дали їм велику військову перевагу над усіма іншими племенами, котрим бракувало вогнепальної зброї. Вони скористалися цією перевагою, щоб звести рахунки зі своїми сусідами, із якими традиційно ворогували. Однак маорі використали мушкети і для нового способу ведення війни: рейдів на великі відстані проти племен, оселених за сотні кілометрів від агресора. За допомогою таких набігів вони прагнули перевершити суперників за кількістю рабів і престижем.

Не менш важливу роль, ніж європейські мушкети, для далеких набігів відіграла завезена європейцями картопля (походженням із Південної Америки), яка давала значно більше тонн їжі з одного гектара угідь або на одного рільника, ніж традиційне маорійське рільництво, базоване на бататі. Головним обмеженням, яке раніше заважало маорі здійснювати далекі набіги, була подвійна проблема годування воїнів під час затяжних походів і годування жінок і дітей, яке вимагало, щоб потенційний воїн перебував удома і вирощував батат. Однак картопля зняла цю проблему. Тому «мушкетним війнам» цілком справедливо можна дати менш героїчну назву «картопляні війни».

Та хоч би як їх назвати, «мушкетні/картопляні війни» спричинили значне спустошення, призвівши до загибелі десь четвертини тубільного маорійського населення. Найвища смертність спостерігалася тоді, коли добре оснащене мушкетами і забезпечене картоплею плем’я нападало на плем’я, якому бракувало того й того. Серед племен, яким не пощастило першими отримати мушкети й картоплю, деякі було вигублено майже до ноги ще до того, як вони змогли добути нову зброю і харч, тоді як інші племена відчайдушно намагалися дістати їх, щоб відновити колишню військову рівновагу. Одним із епізодів цих воєн було завоювання і масове вбивство народу моріо- рі маорійськими племенами, описане в розділі 2.

«Мушкетні/картопляні війни» ілюструють наскрізний процес, який пронизував історію останніх 10 тис. років: групи людей, які володіли рушницями, мікробами і сталлю, тобто технологічною або військовою перевагою, поширювалися коштом інших груп. Останні повністю гинули або переймали переваги завойовників. Нова історія знає безліч прикладів того, як європейці розселялися на інші континенти. В багатьох місцях неєвропейські тубільці не мали навіть шансу дістати рушниці, тож кінець кінцем втрачали життя або свободу. Однак Японія змогла успішно добути (насправді, добути знову) рушниці, зберегти свою незалежність і за п’ятдесят років використати свою нову вогнепальну зброю, щоб завдати поразки європейській державі під час російсько-японської війни 1903—1905 років. Індіанці північноамериканських Великих рівнин, південноамериканські арауканські індіанці, новозеландські маорі та ефіопці дістали рушниці і змогли надовго затримати європейське завоювання, хоча врешті-решт зазнали поразки. В наш час країни третього світу докладають максимальних зусиль, щоб наздогнати перший світ, перейнявши його технологічні й аграрні переваги. Таке поширення технологій і рільництва в кінцевому підсумку викликане змаганням між групами людей, характерне для безлічі інших періодів і місць протягом останніх 10 тис. років.

У цьому сенсі в «мушкетних/картопляних війнах» Нової Зеландії не було нічого незвичайного. Хоча це було суто локальне явище, обмежене територією однієї країни, вони цікаві в значно ширшому контексті, адже являють собою наочний і чіткий приклад, втиснутий у невелику територію і короткий відтинок часу, багатьох інших аналогічних локальних явищ. За якихось два десятиліття мушкети і картопля, з’явившись на північному узбережжі Нової Зеландії, здолали 1400-кілометровий шлях до її південного краю. В старовину рільництву, письму й удосконаленій холодній зброї потрібно було більше часу, щоб поширитися на значно більші відстані, але базові соціальні процеси заміщення населення і змагання були в своїй суті такими самими. Нині нам цікаво, чи ядерна зброя зможе так само поширитися світом часто-густо в насильницький спосіб із восьми країн, які зараз нею володіють.

Іншу ділянку активних дискусій з приводу «ЗМС» можна назвати «Чому Європа, а не Китай?». Більшу частину книжки я присвятив аналізу відмінностей між континентами, тобто питанню, чому саме деякі євразійці, а не австралійські аборигени, субсахарські африканці або корінні американці протягом останнього тисячоріччя розселилися по всьому світу. Однак згодом я збагнув, що багатьох читачів дивує й інше питання: «Чому серед євразійців саме європейці, а не китайці або яка-небудь інша група розселилися по всьому світу?» Я добре розумів, що читачі не дозволять мені ухилитися від цього питання і завершити книжку, оминувши його увагою.

Тому це питання було стисло розглянуте в епілозі. Я припустив, що основною причиною випередження Європою Китаю було дещо глибше, ніж безпосередні чинники, на які вказує більшість істориків (тобто китайське конфуціанство проти європейської юдео-християнської традиції, розвиток західної науки, піднесення європейського меркантилізму й капіталізму, зне- ліснення Британії в поєднанні з її покладами вугілля тощо). За всіма цими й іншими безпосередніми причинами я добачив «принцип оптимальної роздробленості»: первинні географічні чинники привели до раннього об’єднання Китаю та збереження цієї єдності протягом більшої частини його історії, тоді як Європа залишалася хронічно роздробленою. Роздробленість Європи сприяла розвиткові технологій, науки й капіталізму, заохочуючи конкуренцію між державами й забезпечуючи новаторам альтернативні джерела підтримки та притулки від переслідувань. Усього цього не давала єдність Китаю.

Після публікації «ЗМС» історики неодноразово вказували мені, що роздробленість Європи, єдність Китаю і відносні сильні сторони їх обох були значно складнішими, ніж я показав у своєму тексті. Географічні кордони політичних/соціальних світів, які для зручності називають «Європою» або «Китаєм», змінювалися протягом століть. Китай випереджав Європу в технологічній площині принаймні до XV ст. і може знову вирватися вперед у майбутньому. В такому разі питання «Чому Європа, а не Китай?» має лише тимчасовий сенс і стосується явища, в якого немає глибоких причин. Політична роздробленість мала значно складніші наслідки, ніж просто створення конструктивного форуму для конкуренції, адже конкуренція, приміром, може бути як деструктивною, так і конструктивною (згадаймо Першу й Другу світові війни). Роздробленість — багатогранне, а не монолітне поняття: її вплив на новаторство залежить від таких чинників, як свобода перетину кордонів ідеями та людьми, а також від того, чи окремі держави відрізняються одна від одної, чи є ідентичними клонами одна одної. «Оптимальність» роздробленості також залежить від використаного мірила оптимальності; рівень політичної роздробленості, оптимальний для технологічного новаторства, може не бути оптимальним для економічної продуктивності, політичної стабільності або щастя людей.

Мені здається, що переважна більшість суспільствознавців досі віддають перевагу безпосереднім поясненням різних шляхів європейської та китайської історії. Наприклад, у недавньому проникливому есеї Джек Ґолдстоун розкрив важливу роль європейської (зокрема британської) «моторної науки», тобто застосування наукових принципів для розробки машин і двигунів. Він зазначав: «Доіндустріальні господарства стикалися з двома енергетичними проблемами: кількості та концентрації. Кількість механічної енергії, доступної будь-якому доіндустріальному