Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

вона у вічність, уже, напевно, й кісточки її у могилі зотліли, а спогади про неї, пов’язані з безповоротно минулим щасливим дитинством, ніколи не зітруться з моєї пам’яті. Згорблена фігурка, привабливе, вкрите зморшками бліде обличчя з сивими кучерями на скронях, запалі шляхетні очі, трохи метушлива хода, завжди заклопотаний вигляд, вічна заглибленість у господарські справи, не зважаючи на вісімдесят з лишком літ… М’яким, лагідним голосом вмовляла вона нас не пустувати, а займатися уроками під наглядом старого учителя – типового «метра», якому ми дали іронічне прізвисько «Ромбамбуля»… Все це як нині стоїть у мене перед очима і ніколи, певно, не забудеться.

Тай не лише ми – рідня – запам’ятали назавжди образ цієї милої людини. Її по сьогодні пам’ятають старі люди села П’ятигірки Київської губернії, де ми тоді жили і де вона так багато допомогла бідному кріпацькому люду своїми порадами і ліками при нещасливих випадках. Чого лишень не знала вона і від якої тільки хвороби не було в неї ліків чи зілля!..

– Добра, проста людина, хай їй земля пером… А що то за м’яке було серце, – скільки нам, бідним, допомагала у всякій пригоді і нужді! – Так її поминають селяни – старожили села.

Скільки страшних казок, скільки розповідей і легенд про сиву давнину повіли нам її уста… З якою благовійною увагою ми, дітлахи, та й не лише діти, а й усі присутні у нашому будинку, вислуховували цікаві розповіді, коли вона, бувало, довгими зимовими вечорами, всівшись з вишиттям коло коминка, почне своїм приємним голосом оповідати якусь бувальщину чи легенду. Її українська мова, зрідка пересипана полонізмами, звучала якось монотонно; вона надавала розповіді таємничости і переносила нас у далеку, неповторну пору.

Як трепетно бились юні серця, яким забобонним страхом ми переймалися, як мальовничо уявлялись нам різноманітні відьми, чарівники, зачаровані замки, середньовічні польські лицарі і всі нещасні жертви диявольської мани!

Багато вона пережила, багато перестраждала на своєму віку. Багато чому сама була свідком, багато наслухалась від старших людей. Багато чого розповідав її батько, а наш прадід, блаженної пам’яті уніятський священик Петро Бурчимуха. А він був чоловіком бувалим, жив у часи старої Польщі, родом був з древньої української шляхти. На його очах творилось немало чудес і кривавих справ, коли кривда побивала правду…

Від таких розповідей ставало страшно і водночас добре, та так добре, що слухав би і не наслухався.

– Ще у часи панування над нами Польщі… – так почала бабуся свою нову оповідь одного нудного зимового вечора, всідаючись за своїм звичаєм у м’яке крісло коло коминка з незмінним в’язанням у руках, – поселився тут, недалечко від нас, у своєму багатому містечку-помісті коло Бердичева родовитий польський пан, королівський стольник Ян Сангайло. Прибув він до нашого краю з численною челяддю просто з Варшави, а маєток дістав від короля у дар за особливі якісь заслуги при дворі.

Мусите знати, що маєток цей раніше належав иншому шляхтичеві, якомусь графу, прізвища його, хоч мені й називали, тепер не пригадаю – давно те було… Графа за якусь провину скарали на горло у Варшаві, маєток конфіскували до королівської скарбниці, а король подарував його Яну Сангайлу. Приїзд пана стольника наробив багато галасу. І дійсно, прибув він до нас з особливою пишнотою, оточив свій двір нечуваними розкошами. Про його позолочені екіпажі, про коней арабської крові, про палац, про бучне життя розповідали чудеса; хоча ні з ким із сусідів-поміщиків він не знався, тому що вважав усіх негідними своєї персони.

Лише часами наїжджали до нього гості, але переважно різні магнати з Варшави, – тоді у палаці стольника відбувались балі-маскаради і різні розваги, розповіді про які заздрісно вислуховувала наша загумінкова шляхта. Проникнути туди їм не вдавалося – пан стольник грубо випроваджував їх, гордуючи таким знайомством.

Стольник Ян Сангайло, незважаючи на свої уже немолоді літа, був ще цікавим чоловіком, поставним красенем. Високий зріст, атлетична будова, орлиний погляд темних очей, величезні вуса з сивиною, підголена голова з оселедцем – все у ньому було вишуканим. Та й взагалі, вся його могутня фігура дихала життям і здоров’ям. Але щось було неприємного у його обличчі – воно якось одразу вражало своєю пихою, так що без страху не можна було на нього дивитись.

Норову був дуже крутого, з підданими поводився суворо і деспотично. На його конюшнях цілими днями лунали жахливі зойки нещасних хлопів, яких карали. А карав він правого і неправого однаково, і таким чином вселив у своїх кріпаків неймовірний страх і невольничу покору.

Часто він виїжджав надовго до Варшави, до королівського двору, і там тратив шалені гроші на різноманітні забави і задоволення і тому обклав своїх кріпаків подвійними чиншами і повинностями.

Стольник був удівцем і мав дочку-одиначку, панну Казимиру, яка виховувалась у Варшаві у монастирі кармеліток і тільки повнолітньою з’явилася у маєтку.

Панна Казимира була писаною красунею. Струнка, як тополя, очі небесної блакиті. Розкішне золотисте волосся і вся її ніжна фігура на противагу батькові нагадувала щось янгольське, неземне. Коли вона інколи з’являлася в церкві, мешканці з усієї околиці з’їжджалися помилуватися на неї. Проте пан Сангайло тримав її під замком: нікуди, крім церкви – і то дуже рідко – не випускав, і ні з ким не знайомив. Нею заопікувалась стара няня, з вигляду справжня фурія; крім цієї няні, у палаці нікого не було – ні родичів, ані близьких друзів.

Так пан стольник прожив у наших краях кілька років, оточивши свій палац якоюсь таємничою неприступністю. Повертався він зі своїх частих поїздок у Варшаву все дужче і дужче роздратованим, злим, що звичайно виливалось на його челяді, з якою він поводився ще крутіше і жорстокіше. А якось після повернення зі столиці всі помітили у ньому велику переміну: постарів, згорбився, опустився, втратив колишній пихатий вигляд і начебто став м’якшим і лагіднішим. Поселився у маєтку назавжди і вже геть нікуди не виїжджав.

Розповідали, що за якусь провину втратив королівську милість і висланий на безвиїзне проживання в своїх добрах.

Потроху він змирився з долею і зажив замкнутим життям відлюдника, часом надміру вживаючи різноманітні старки і наливки, яких у нього були невичерпні запаси у величезних погребах палацу.

Панна Казимира у той час пишно розквітала. Та її молоде життя було дуже вже непривабливим. Не маючи подруг, товариства, не спілкуючись з людьми, постійно замкнута в чотирьох стінах, де вона бачила тільки батька-деспота і злу няню – сварливу, вічно усім незадоволену особу, – породили у дівчини-красуні апатію до всього. Вона постійно