Читати книгу - "Лазарит"

стрельнути в голову поглумитися над старим євреєм чи й уколошкати його? Однак не переймайтеся, заради Бога. Це величезне щастя, що жінка, скоріш за все, помилилася, і її коханець цілком здоровий – або принаймні таким виглядає! Хай там як, але через певний час я хотів би знову оглянути вашу сестру.

Вільяма де Шампера так вразив здогад про те, ким насправді міг бути таємничий коханець Джоанни, що він не спромігся на жодні емоції. Та й полегшення, яке він мав би відчути, було не повним. Хвороба, якщо вона все-таки проникла в її тіло, може проявитися пізніше. Але Джоанні краще не знати про це.

Аж на серці потеплішало, коли він побачив, що усмішка повернулася на її обличчя. Джоанна дивилася на нього, немов боялася повірити, але Вільям підтвердив: лікарі одностайно вирішили: вона цілком здорова. Цієї миті він почувався неймовірно сильним – не суворим орденським воїном, а старшим братом цієї чарівної жінки та її покровителем.

– Ти можеш залишатися при королеві, дівчинко. А ця людина… Мартін д’Ане… я подбаю, аби він більше ніколи не з’явився у твоєму житті. Байдуже – прокажений він чи ні.

Джоанна ще не могла осягнути своїх відчуттів. Немов увесь цей час вона перебувала в непроглядній темряві й ось – несподівано вийшла на світло та побачила, як ліниво кружляють чайки над вежами Акри, почула шум моря за вікном, шелестіння пальм і пахощі витких троянд. Її тіло стало таким легким, що, здавалося, ще хвилька – і вона злетить… Ні-ні, все це ще не остаточно, проказа підступна, але Джоанні неймовірно хотілося вірити: усе вже минулося. Лише одне боляче її вкололо: Вільям сказав, що вона більш ніколи не побачить Мартіна.

О, як же вона проклинала його весь цей час, як ненавиділа! Та, з’ясувалося, що в глибині серця таївся геть інший біль. Наче вона назавжди втратила безцінний подарунок долі.

Спохопившись, Джоанна себе осадила. Забути про нього! Стерти всі спогади, не думати, не промовляти його ім’я!

Маршалові люди провели Джоанну в її покої, де Ґодіт, змучена переживаннями за свою пані, зустріла її турботливим і переляканим поглядом. Чого чекати від леді? Знову сльози, відчай, нестяма або ще гірше – мовчанка й небажання нікого бачити?

Однак все було інакше: у літньої камеристки навіть сльози на очах виступили, коли Джоанна раптом оголосила, що збирається відвідати лазню. І хоча про себе вона вважала купання в басейні заняттям не для порядної християнки, бурчати не стала навіть тоді, коли її пані довірила своє голе, змащене ароматними оліями тіло в руки дебелої арабки-масажистки.

Згодом Джоанна занурилася в прохолодний басейн із маленькими рибками, а їхнє покусування спершу злякало її, а потім розсмішило. Виявляється, сміятися так приємно! Вона знову відчула себе майже маленькою дівчинкою…

День промайнув немов у сні. Джоанна була ще занадто молодою, тому, незважаючи на пережите потрясіння, радість життя стрімко поверталася до неї. Ще до заходу сонця вона, вбрана в яскраві шовки, як незнана пташка, в елегантному тюрбані на східний манер, прийшла привітатися до королеви Беренгарії.

У покої її величності, крім неї, була ще й Річардова сестра. Півонія здавалася цілком нещасною – вона лежала, скрутившись у калачик, серед диванних подушок, а Беренгарія, сидячи поруч, обмахувала її віялом зі страусиного пір’я. За таких обставин ніхто особливо не розпитував у Джоанни про причини її тривалої відсутності, і їй залишалося лише висловити співчуття й поцікавитися, що ж так засмутило її великородну кузину.

– Ти ж знаєш, як я це переношу… – ледь чутно пролопотіла Іванна, жалісно стогнучи і з відразою відвертаючись від запропонованих Дівою Кіпру ласощів. – Чоловікам цього не втовкмачиш, а Річард… Він наполягає…

Вона відвернулась і стиха заплакала.

Беренгарія знічено пояснила, що в Іванни зараз такі дні, коли вона нечиста,[148] а Річард безапеляційно звелів, щоб його сестра завтра ж вирушала на прогулянку верхи. Саладінові донесли, що його подарунком – розкішною арабською конячкою – нехтують.

Джоанна знала: регули в королеви Сицилійської таки справді бувають неймовірно болючими. Але як це роз’ясниш королю? Дивно й те, що коли Іванна спробувала пояснити, що нездужає, Річард не зважив і наполягав далі. Хай там що, Півонія мусить проїхатися верхи на своїй арабці одним з узвиш на північ від Акри, правив своєї Річард, не бажаючи нічого слухати. Таке вже траплялося: Річард зазвичай був ґречним і поблажливим до дам з оточення королеви, але міг і знехтувати їхніми «примхами». Однак до чого така суворість та поквапливість?

– Півоніє, а може, замість вас проїдуся я? – несподівано запропонувала Джоанна. – Кажуть, ми з вами схожі, одного зросту, в обох чорні коси. Якщо я вберусь у ваші улюблені рожеві й малинові кольори й накину серпанок, закривши обличчя на манір східних жінок, – хіба наважиться хтось з’ясовувати, хто під вуаллю: сестра короля чи його кузина?

Півонія обернулась до неї і через силу спробувала зобразити усмішку. Повні вуста королеви Сицилії були покусаними.

– Джоанно, якби ти тільки знала, як я рада, що ти знову стала сама собою! Ти завжди була вигадливою пустункою!

Вона болісно скривилася, перевертаючись на спину.

– Якщо до завтра мені не покращає, на арабці поїдеш ти. Я вважаю, це чудова думка!

Розділ 18

Щойно почав займатися світанок, Джоанна де Рінель виїхала з Королівського замку в Акрі – треба було встигнути показатися на пагорбах до початку спеки. Іваннина малинова сукня сиділа на ній, мов улита, приховуючи ноги майже до шпор і лягаючи вишуканими брижами на круп коняки. Щоправда, сукня трохи тиснула в грудях, але вершниця в ній справді була викапана Річардова сестра. Обличчя її приховував блідо-рожевий серпанок, що його утримувала на голові легка діадема з рубінами й зубцями у формі пуп’янків квітів. Джоанну супроводжували лицарі з почту вдови-королеви Сицилійської – саме ті вірні шотландці, які охороняли її біля берегів Кіпру. Одному з них – світловолосому гігантові Осберту Оліфардові – Півонія особливо симпатизувала, про що при дворі вже почали з’являтися чутки. Присутність шотландців мусила будь-кого остаточно позбавити сумнівів: на сріблясто-бежевій блакитноокій конячці – саме сестра короля Англії, а не хтось інший.

– Річард спостерігає за нами з вежі, міледі! – із чітким шотландським акцентом мовив Осберт Оліфард.

Джоанна озирнулася й побачила згори, за зубцями парапету, постать короля. Він підняв привітально руку, лже-Півонія легенько вклонилася йому із сідла, притримуючи складки серпанку. Навряд чи Річард зміг би щось запідозрити – занадто великою була відстань, а в повітрі висіло досвітнє марево.

Вона не переймалася, чим може загрожувати їй