Читати книгу - "Полтава"

class="p">— А палії, азіати! — сердився король. І знов, подумавши хвилину:

— А все ж таки жаль, що не пішли ми вперед. До Азії не було вже, мабуть, далеко.

— Перше треба діло в Європі скінчити, — відповів гетьман, жалуючи, що про Азію натякнув королеві.

Переправа тривала цілу ніч, але відбулася без перешкоди. Шереметєв не спиняв шведів у переході через Коломак. Що-лиш на другому боці ріки зрозуміли, яка їм небезпека грозила. Якби король наглим нападом на москалів не відпер їх був від артилерії і табору і не нагнав такого страху, то хтозна, чим могла скінчитися битва, у котрій армія відрізана була від гармати, табору і начальних вождів сповиненою рікою, крізь яку міст щолиш готовили.

Гадали, що тепер вже повернуть без великого труду аж за Ворсклу.

Але де там! З того моста на Мерлі, яким переходили, вибираючись у Слобідську Україну, і сліду не осталось. Забрала його вода. Будувати новий не було ані часу, ані змоги. Бракло матеріалів. Кінниця кинулася вплав. Щонайвідважніші і найсильніші вперед. Коні плили, кладучи голови на зади своїх попередників. Їздці або сиділи в сідлах, або брели по боках коней, тримаючися стремен. Ще гірше було з табором. Довелося жертвувати чимало возів, щоб на них поставити поміст і перетягнути по них гармати. Цей незвичайно трудний перехід тривав мало що не цілу добу. Погибло в ньому чимало людей, коней і всякого добра.

Ще довше, бо майже чотири доби, тривав перехід через Ворсклу.

Ворскла розлилась широко і далеко. На тих розливах було чимало острівців, геть залитих водою. Між тими острівцями потворилися крутіжі і чорториї, у яких хто попав, той й пропав.

Король кинувся уплав перший. За його приміром пішли деякі офіцери та чимало вояків.

Та не всім поталанило опинитися на другому боці. Не одного проковтнула Ворскла. Прибувши до Опошні, король приказав будувати на Ворсклі мости, якими і переправив табор і решту армії.

Над Ворсклою загаялися мало що не цілий тиждень. Не лиш шведи, але і козаки не могли нахвалитися короля, що в поході зносив усякі труди і невигоди нарівні з останнім чурою, а хоробрістю, відвагою і бистротою ума перевищав безумовно усіх.

— Чорт, не король, — хвалили його козаки.

XXXVI

— Отак при помочі Божій та дякуючи ласці наших наймилостивіших панів повернули ми туди, звідкіля і вийшли, — почав Рачок, сідаючи напочіпки, як кіт біля печі. — І чи треба було тільки галасу, крику, тільки метруги?

Люксембург притулював обі долоні то до гарячої печі, то до зимного жолудка.

— Усі ми, мосці Рачок, вернемо туди, звідкіля вийшли, зразу до Швеції, а там і в невідоме, у неіснування. І прийде колись така хвилина, коли всякий з нас, оглядаючись позад себе, спитає: пощо цей труд і гармидер? Скірка виправки не варта.

Рачок, як щиглик у клітці, зіскочив з лавки на долівку.

— Називаєшся, товаришу, як князь, а філософуєш, як швець. Не люблю такої дешевої філософії. Життя цікаве і гарне.

— Більше цікаве, ніж гарне.

— Ні, більше гарне, ніж цікаве.

— Ні!

— Ні!

Мало до очей собі не скакали. Нараз Люксембург вхопився за черево.

— Вашу світлість всередині болить? — спитав його Рачок.

— Ні, зверху. Смішно мені. Хай наші пани б'ються. Нам треба зберегти невтралітет.

— Ваша правда, князю. Нам треба зберігать невтралітет.

Останнє слово вимовив Рачок поважно і, як на престіл, видряпався на лавку.

— Зчіпилося їх трьох. Видовище, гідне богів. Кождий інший, кождий на свій спосіб великий. А всі того самого хочуть: держави.

— І слави, — доповів Люксембург.

— І слави, — повторив Рачок. — Тільки кождий з них тую славу іншими красками собі малює. Карло голубою, як мрія, гетьман пурпурою, як королівський плащ, а цар прямо кров'ю.

— А таро четвертого забули, — вхопив Рачка за руку Люксембург.

— Гадаєш, Лещинський? Так, цей також собі нічого, не дурний і чесний, тільки пан.

— Що значить пан?

— Ну, так бачиш, вигідний, тяжкуватий. У тую чорторию, що тамті, не піде... А шкода, що такої енергії, як вони, не має. Укупі з Карлом та Мазепою дали б Петрові раду. А так Бог його знає, чим воно скінчиться. Або побідить цар, а вони пропадуть, або побідять вони, а цар пропаде.

— Або буде дощ, або погода, — поважно доповів Люксембург. — Мерсі, мосцє Рачок.

— Keine Ursache, Herr Luksemburg [115]. І подали собі долоні.

— От щоб ми здорові, а там якось воно буде.

— Все воно якось є. Все хтось вгорі, а хтось удолині.

— І все з горішних сходів сміття на долішні змітають.

— А тоді й на смітник вивозять.

— На смітник.

І посумніли оба.

— Рачок! — гукнув нараз Люксембург. — Не люблю дивитися на тебе, як зробиш таку сумну міну. Нагадуєш мені малпу у клітці.

— А мені малпа нагадує тебе.

— Марний з тебе софіст, небоже. Видко, що в академії не вчився.

— Ти знов руба стаєш?

— Не люблю смутку на обличчю блазня. Хто яку ролю приняв, хай не випадає з неї. Тамті героїв, а ми їх весельчаків. Так хотіла доля.

— Знаєш, Люксембург, з тобою нема що нині балакати. Твій дотеп змерз.

— А твій розум розмокся.

— І коли б не тая тепла ніч, я пішов би геть.

— Все якась ніч людей при купі тримає.

Рачкові засвітилися очі.

— Знаєш, брате, ти цікавої теми торкнувся, а саме: що тримає людей укупі?

— Що? Страх, любов і — інтерес. От, приміром, шведи тримаються Карла, бо люблять його.

— Як пси діда у вузькій вулиці.

— Не перебивай, люблять! Це не є любов хлопця і дівчини, ані чоловіка й жінки, ані навіть любов приятелів, а вже ж таки шведи пропадають за своїм королем. Це факт. Москалів тримає цар страхом. Якби вони не боялися Петра, то покинули б його, як козаки покидають гетьмана.

— А що лучить Мазепу і Карпа?

— Інтерес. Гадають, що