Читати книгу - "Острів Смерті"

трапилося? Крізь регіт пробивається різкий жіночий голос:

— І Аяко-сан нема.

— І Момоко-сан нема.

— Вже нема нікого.

Канае видивився бездумно на двох жінок, які чомусь здавалися йому одною.

— А от ми є.

— Ми тут.

Канае раптом підвищує голос:

— А мені потрібні не ви! Я мушу зустрітися з Мотоко-сан. З нею щось сталося?

Він пробує рушити з місця, але дорогу йому заступає сусід.

— Ти сам нікого не знайдеш. Не зустрінеш ні Мотоко-сан, ні Аяко-сан.

— Чому?

— Бо тобі потрібен гід. Тобто я. Я тебе поведу.

— А хто ти такий? Чого ти маєш вести мене?

— Я — твій Мефістофель. Тільки от у тебе аж дві Маргарити.

Сусід регоче й рушає. Канае поспішає за ним. Навколо темнішає. „Якщо я від нього відстану, то вже ніколи не побачуся з дівчатами”,— міркує він. Пітьма гусне, дух забиває.

Незабаром Канае знову помічає профіль усміхненого чоловіка. Біля нього стоїть Аяко.

— Ось тут. Кімната мала й неохайна.

— Але я…

— Може, зайдете на хвилинку? Гаразд?

— Та…

Чоловік швидко відчиняє двері. Аяко все ще вагається.

— Аяко-сан, не заходьте!— відчайдушно кричить Канае, але свого голосу не чує.

Після хвилинного вагання Аяко зникає за дверима — так, наче її щось проковтнуло. Канае спішить за нею й опиняється на порозі квартири К. Значить, це К. заманює її до себе. Вхопившись за ручку, Канае намагається відчинити двері, але вони не подаються.

— А хіба це не ти впустив Аяко-сан усередину? — озивається попередній чоловік, що невідомо звідки з'явився знову.

— Звідки ти взявся? Ти ж, здається, щойно зник за дверима.

— Це був не я, а К. Витвір твоєї уяви. Це ж вона, твоя уява, завела Аяко-сан у квартиру. Тепер уже нема чого поспішати.

— Але ж…

Канае все ще не хоче розлучитися з дверима — то штовхає їх, то сіпає на себе.

— Тебе не пускає туди боягузливість. За тими дверима твоя власна душа. Тебе лякає те, що ти знаєш її таємниці!— в'їдливо кричить чоловік.

— Нічого подібного!

— Ти можеш любити тільки через співчуття. А закохався в Аяко-сан лише тому, що хтось залишив у її серці рану. Ти сам намагався виконувати роль того чоловіка, але в тебе нічого не вийшло. А знаєш чому? Бо ти слабодухий.

— Ти помиляєшся.

— Якщо ти не згоден, то спробуй зайти. Ці двері не зачинені.

Раптом чоловік зникає. Дорогу Канае загороджують двері і, щирячись ворожістю, то розширюються, то звужуються. Поки він розгублено дивиться на них, метелик на стіні перестає тріпотіти крильми і, склавши їх докупи, обертається знову в схему залізничного маршруту. Десь здалека долинає протяжний голос:

— Окаяма, Окаяма…

„Я спав і бачив сон,— вирішує Канае.— Поїзд прибув до Окаями. Їхати лишилося вже зовсім небагато. Ще трошки терпіння”.

Двері стоять зачинені. „Може, вийти на платформу й трохи подихати свіжим повітрям?” — думає Канае і, підвівшись, прямує до виходу. Двері легко відхиляються — там біля східців стоїть якийсь чоловік. Він повертає голову. Видно, що це той п'яний. Він дивиться на Канае посоловілими очима.

— Невже ти ще не зійшов?

— Я ж вам казав, що цей поїзд не зупиняється.

— Але ж він незабаром прибуває до Окаями…

— Та це вам наснилося…

Збентежений Канае виглядає крізь віконце тамбура надвір. Навкруги темрява, платформи не видно. Під ногами постукують колеса. Схожий на зойк паровозний гудок розтинає нічний морок.

— То я прощаюся з вами. Тепер мені вже однаково.

— Що ти говориш?..

Піднімаючи комір дощовика, чоловік зневажливо поглядає на Канае.

— Я вирішив. Краще вмерти дурною смертю, ніж жити боягузом. А ви як думаєте?

Чоловік шарпає двері тамбура. Знадвору вривається холодний вітер, і Канае здригається. Ще мить — і чоловік стрибає. Дощовик розправляється, мов пташині крила, лопотить і віддаляється. Поступово темрява гусне, і крил уже не видно.

„Невже це мені приснилося? — міркує Канае й мацає навколо себе руками.— Ні, це не сон. Той чоловік знайшов собі смерть, вистрибнувши на ходу з поїзда. Смертю засвідчив своє існування. Це факт. Але ж це можна було б зробити іншим способом. І не одним, а багатьма”. У цю хвилину Канае ловить себе на думці: „А кого або що шукаю я? Так далі жити не можна”. Він іде в темряві й роздумує: „Чого цей експрес мчить і тоді, коли припинили подачу електрики?” Канае знову опиняється перед тими злощасними дверима з матовим склом, що спалахує, мов фосфоресцентний екран. Візерунок на склі звивається, тремтить, як жива істота. Хтось сказав, що це його серце. Чиї це слова? В усякому разі, за ними щось ховається.

Під його поглядом двері поволі тануть.

— Вже пізно,— каже хтось.

— Вже нічого не вдієш,— вторить йому ще хтось.

— Що „пізно”? Хто ви такі? — кричить Канае й озирається. Двері тим часом зовсім розтанули, а на їхньому місці ледь-ледь проступають людські постаті. Вони оточують його й по черзі відповідають:

— Я — С.

— Я — Р.

— Я — Сакура.

— Я — водій таксі, що віз тебе до токійського вокзалу.

— А про мене, головного редактора, хіба ти забув?

— Я — хазяйка бару „Леда”.

Він розглядається — всюди знайомі обличчя. Не видно тільки того, кого він шукає.

— Що з нею? Де вона?! — надривно кричить Канае.

— Вже пізно.

— Вже війна.

— Всьому кінець.

— Більше ти її не побачиш.

Натовп розлітається, як листя від вітру, після чого перед очима Канае, як у кінофільмі, проходять вулиці, що поблизу видавництва. Під нічним небом панує цілковита тиша. Та несподівано з усіх будинків вискакують солдати в зелених мундирах, вони кудись біжать і кричать. Канае придивляється і бачить, що це жінки. Вони мчать стрімголов (за кимсь женуться чи хтось їх переслідує?), аж пролітають крізь стіни. Канае роздає їм брошуру „Шлях до миру”, хоча сам добре знає, що вона нікому не потрібна. Городяни вже давно порозбігалися. Тікають і солдати окупаційних військ. Від чого? Про це Канае лише здогадується.

Раптом темніє. Люди зникають. Над Канае висить тільки небо з довгастими хмарами, схожими на жовтуваті плями. Чи то денне, чи то нічне кволе світло снується навколо нього. Поступово яснішає. Водночас до вух Канае долітає слабкий посвист вітру й одноманітне зловісне рокотання хвиль. На майже чорному морі виринає ще чорніший острівець. То тут, то там до небозводу ліпиться пошарпане хмаровиння.

„Вже пізно!” — стогне Канае. Та несподівано його увагу привертає човник, що, гойдаючись на розбурханих хвилях, прямує до того острівця. На човнику Канае чітко розрізняє дві жіночі постаті. „От добре, що встиг”,— радіє він і кричить: