Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

дитині, і була трохи знічена й роздратована, що він хвалиться дівчинкою навіть перед гістьми. Це дуже добре, коли батько любить власну дитину, але Скарлет здавалося, що чоловікові не зовсім личить виставлятися з цією любов’ю. Йому слід було б триматись недбало й безтурботно, як то заведено в інших батьків.

— Ти ж робиш із себе посміховище,— кинула вона йому сердито,— і я просто не розумію, навіщо це тобі.

— Не розумієш? Ну, ти й не можеш зрозуміти. Річ у тому, що це перша на світі істота, яка цілковито моя.

— Але ж вона і моя!

— Ні, у тебе є двоє інших дітей. А ця — моя.

— До столика! — вигукнула Скарлет.— Я її породила чи не я? Та й, крім того, голубе, я також твоя.

Рет глянув на неї з-над чорної голівки немовляти і якось дивно посміхнувся.

— Справді, моя люба?

Тільки поява Мелані в цю мить завадила тому, щоб між ними двома спалахнула одна з тих коротких запальних сварок, які траплялися тепер так часто. Скарлет приборкала в собі гнів і стала дивитись, як Мелані бере на руки дитину. Вже було погоджено, що дівчинку назвуть Юджіні Вікторія, однак цього пополудня Мелані несамохіть обдарувала її прізвиськом, яке приліпилось до неї, як ото свого часу слівце Дріботуп геть заступило справжнє ім’я тітоньки — Сара Джейн.

Нахилившись над дитиною, Рет сказав:

— Очі в неї будуть зелені, як горошок.

— І зовсім ні! — обурилася Мелані, забувши, що очі Скарлет майже такого самого кольору.— Вони будуть голубі, як у містера О’Гари, голубі, як... голубі, як «Гарний стяг наш голубий».

— Голубоока Гарні Батлер,— засміявся Рет, беручи дитину в Мелані й пильно вдивляючись у маленькі оченята.

Отак вона й зробилася Гарні, аж урешті навіть батьки забули, що охрестили її подвійним ім’ям на честь двох монархинь[24].

Розділ LI

Коли нарешті Скарлет уже можна було знову виходити на люди, вона звеліла Лу, щоб та якомога тугіше зашнурувала їй корсет. Потім зміряла собі стан. Цілих двадцять дюймів! Скарлет аж зойкнула голосно. Оце таке виходить, коли народжуєш дітей. Тепер стан у неї, як у тітоньки Туп, ба навіть, як у Мамки!

— Ану затягни ще тугіш, Лу. Дивись, щоб вийшло на вісімнадцять і пів дюйма, а то я не зможу надягти жодної сукні.

— Та порвуться ж стрічки,— зауважила Лу.— Просто ви трошки погладшали, міс Скарлет, і на це нема ради.

«Але я знайду на це раду,— подумала Скарлет, відчайдушно шарпаючи сукню на швах, бо ж треба було випустити кілька дюймів.— Просто не заводитиму більше дітей».

Звичайно, Гарні була й справді гарненька, така, що тільки пишатись, та й Рет обожнював дівчинку, але з неї дітей уже досить. Як їй наполягти на своєму, Скарлет не знала, бо верховодити Ретом так, як Френком, вона не могла. Рет зовсім її не боявся. Утримати його на відстані буде важкувато, бо хоч він і носиться так з Гарні, однак за рік, мабуть, захоче ще й сина, попри всі ці свої балачки, що втопив би хлопчиська, якби вона його народила. Та хай там як, а вона не родитиме йому більше ні сина, ні дочки. Трьох дітей достатньо для кожної жінки.

Коли Лу сточила розпороті шви, запрасувала їх рівненько й защібнула на ній сукню, Скарлет наказала запрягти коляску і поїхала на лісовий склад. Дорогою настрій її випогодився, і вона забула про свою талію, бо на тартаку мала ж зустрітися з Ешлі й разом з ним переглянути бухгалтерські книги. А коли пощастить, то ще, може, побути з Ешлі сам на сам. Востаннє вона бачила його задовго до народження Гарні. Їй не хотілось бачитися з ним, відколи вагітність її стала вже виразно помітна. А цих щоденних зустрічей з Ешлі їй дуже бракувало, хоч вони ніколи не лишалися при тому наодинці. Бракувало також звичної метушні й замороченості своїми діловими оборудками з лісом, поки вона вимушено сиділа в чотирьох стінах. Звісно, тепер їй не було необхідності працювати. Вона любісінько могла б спродати тартаки і вкласти гроші на ім’я Вейда та Елли. Але це означало б позбавити себе змоги бачитися з Ешлі, окрім як у товаристві. А праця ж обік Ешлі була для неї найбільшою приємністю.

Над’їхавши до складу, вона з задоволенням побачила, які великі лежать стоси дощок та як багато біля них купчиться покупців, що розмовляють з Г’ю Елсінгом. І ще там було шість запрягів з мулами, а негри-возії вантажили деревину на підводи. «Шість запрягів,— подумала вона з гордістю.— І всього цього я сама домоглась!»

На порозі конторки з’явився Ешлі. Очі його радісно засвітились, коли він знову побачив Скарлет; він допоміг їй висісти і з такою шанобою провів до хатини, наче вона була королева.

Та коли вона переглянула гросбухи тартака й порівняла цифри з тими, що в книгах Джонні Геллегера, задоволення її потьмяніло. Ешлі заледве покривав видатки, тоді як Джонні показував значну суму прибутків. Скарлет утрималася від будь-яких зауважень з цього приводу, але Ешлі вичитав усе з її обличчя, помітивши, як вона дивилася на два стовпчики цифр.

— Мені дуже прикро, Скарлет. Я тільки одне скажу: я хотів би, щоб ти дозволила найняти вільних негрів замість в’язнів. Сподіваюся, тоді я вправлявся б краще.

— Вільних негрів! Таж їм довелося б стільки платити, що ми пішли б із торбами. В’язні куди дешевші. Якщо Джонні має такі прибутки з в’язнів...

Погляд Ешлі був спрямований кудись понад її плечима, на щось таке, чого вона не могла бачити, і світло в його очах примерхло.

— Я не можу визискувати в’язнів, як Джонні Геллегер. Я не можу так поганяти їх.

— А хай йому чорт! Джонні просто знається на своєму ділі. А ти, Ешлі, надто м’якосердий, та й годі. Ти повинен домагатись, щоб вони краще працювали. Джонні казав мені, що коли котромусь ледащу закортить побайдикувати, він заявляє, що хворий, і ти відпускаєш його на цілий день. Ради Бога, Ешлі! В такий спосіб ніяких грошей не доробимось. Шмагонути раз-другий — і будь-якої хвороби наче й не було, хіба що коли ногу зламано...

— Скарлет, Скарлет! Облиш! Я не можу слухати, як ти таке кажеш! — скрикнув Ешлі й так гостро зиркнув на неї, аж вона розгублено змовкла.— Невже ти не розумієш, що вони ж люди... і декотрі