Читати книгу - "Пасажир"

class="p1">Другий, Сільвен Дюр’є, він же Сандокан, відповів після четвертого сигналу.

— Пан Дюр’є?

— Еге ж.

— Я телефоную вам із приводу Анни-Марії Штрауб.

— Кого?

— Феліс.

Коротке мовчання.

— Хто ви?

Його заскочили зненацька, та він одразу ж оговтався.

— Офіцер судової поліції.

Набравши у груди повітря, його розмовник твердо сказав:

— Прикрощі мені не потрібні. Я й знати не хочу, що вона там накоїла. І чути про неї не хочу.

— Ви знали, що вона зникла?

— Я не бачив її півтора року. Вона кинула мене після трьох побачень, геть нічого не пояснивши. Більше я про неї й не чув.

— Коли ви побачили її вперше?

— Якщо ви збираєтеся мене допитувати, викличте мене до комісаріату.

Дюр’є кинув слухавку. Шаплен ковтнув кави. Він зайшов до каварні на бульварі Сен-Жермен. Шкіряні диванчики. Тепле світло люстр. Віддалений гамір — у каварні майже нікого не було.

Наступний номер.

Після двох сигналів відповів жіночий голос.

— Алло?

Шаплен того не сподівався. Він зазирнув до записника і прочитав ім’я третього обранця.

— Крістіана Мйоссана, будь ласка.

— Це що, жарт?

Він утнув помилку, та не знав яку. Намагаючись виграти час, він повторив уголос набраний номер.

— Це справді Крістіанів номер, — вже трохи м’якше відповіла та жінка.

Шаплен постарався розмовляти співчутливо.

— Либонь, я невдало висловився. Я телефоную з приводу пана Мйоссана, і…

— Хто ви?

Він знову назвався офіцером судової поліції, не кажучи свого прізвища.

— То є якісь новини?

Тепер її голос звучав інакше. Роздратованість заступила надія.

— Можливо, — навмання кинув він.

— Які ж?

Він зібрався на дусі. Рухався він наосліп, та в цьому ділі в нього вже був сякий-такий досвід.

— Вибачте, ви не могли б спершу сказати мені, хто ви?

— Наталі Форестьє, його сестра.

Він гарячково міркував. Якщо Мйоссанова сестра розмовляє його мобільником, це означає, що він помер, занедужав або пропав. Запитання поліцаєві про новини вилучало хворобу.

Він відкашлявся і заговорив із уже звичними інтонаціями слідчого.

— Я хотів би повернутися до декотрих фактів.

— О Боже… — Тепер її голос здавався геть стомленим. — Я вже стільки разів про це розповідала…

— Пані, — сказав він басом, намагаючись промовляти вагомо, — мені доручили цю справу, щоб прояснити певні моменти. Я повинен допитати кожного важливого свідка.

Усе воно було дурня: допіру він набрав номер чоловіка, що загинув або пропав безвісти, та жінка нічого не помітила.

— То у вас є щось нове чи ні? — запитала вона.

— Спершу дайте відповідь на мої запитання.

— А ви що ж… знову мене викличете?

— Шкодую, але доведеться. А зараз я хотів би вас попросити нагадати деякі подробиці.

— Слухаю вас, — відказала вона пригнічено.

Шаплен подумав і розпочав із найзагальнішого запитання.

— Як ви дізналися про те, що сталося з вашим братом?

— Першого разу чи другого?

Не можна померти двічі. Отож, Крістіан Мйоссен пропав. Два рази.

— Для початку побалакаймо про перший раз.

— Мені зателефонували з поліції. До них звернулося Крістіанове керівництво. Уже два тижні від нього не було жодної звістки. Мій брат їм не телефонував і не надсилав медичних довідок. А він так ніколи не робив.

— Коли вам зателефонували?

— 10 липня 2008 року. Я це дуже добре пам’ятаю.

Шаплен записав дату і порівняв зі своїми нотатками. Уперше Мйоссан зустрівся з Анною Марією Штрауб 23 травня 2008 року. І менш ніж за два місяці він зникає. Може, це якось пов’язано?

— А ви самі не помітили, як він зник?

— А ви читали мої свідчення?

— Ні. Волію не засмічувати мізки домислами перед допитом свідків.

— Дивна метода!

— Та вже яка є. То чому ж ви не помітили, що брат зник?

— Бо вже дванадцять років, як ми посварилися.

— Через що?

— Там була проблема зі спадщиною. Помешкання в Парижі. Одне слово, дурня…

— Його родина теж не помітила, як він зник?

— У Крістіана не було родини. — Голос її тремтів. — Він був сам, як палець, розумієте? Увесь час сидів у мережі, на сторінках для знайомств. Я тільки потім про це дізналася. Зустрічався з жінками… з повіями, з ким завгодно…

Певне, Шаплен збирав ту інформацію по крихтах і намагався заповнити нею прогалини в загальній картині розслідування. Наталі Форестьє згадала про два зникнення.

— І коли його знайшли?

— У вересні. Насправді поліція виявила його наприкінці серпня, та мені зателефонували аж у середині вересня.

— Чому вас сповістили так пізно?

Наталі затнулася. Здається, необізнаність розмовника дедалі дужче пантеличила її.

— Бо Крістіан казав, що звати його Давід Лонґе. І геть забув, хто він насправді.

Цього він не сподівався. У Крістіана Мйоссана, якого обрала Феліс, була реакція втечі. Він теж «пасажир без багажу».

— І де його знайшли?

— Забрали його разом з іншими волоцюгами наприкінці серпня на Парі-Пляжі. У нього була амнезія. Спершу його відвезли до психлікарні поліційної префектури, тієї, що ви прозиваєте Три Пе.

— Така вже процедура.

— Потім його перевели до Святої Анни.

— Ви не пригадаєте ім’я психіатра, що його лікував?

— Ви жартуєте чи як? Крістіан перебував там майже місяць. Я щодня ходила до нього. Лікаря звати Франсуа Кубела.

Він записав ім’я. Цього треба буде допитати передовсім.

— У якому відділенні він працює?

— У КПРЕ, в клініці психічних розладів та енцефаліту. Такий добротливий, щирий чоловік. І наче добре знається на отаких недугах.

— Кубела пояснив вам, на що хворів Крістіан?

— Він казав про реакцію втечі від дійсності через амнезію, щось таке… Розповів, що в нього вже є такий пацієнт, він перепровадив його з Лор’яна до Парижа, у своє відділення.

Шаплен тричі підкреслив прізвище Кубела. Фахівець. Треба буде побалакати з ним. Він, звісно, торочитиме про лікарську таємницю, але…

— Кубела здавався розгубленим, — провадила Наталі. — Він казав, це надзвичайно рідкісний синдром. Досі у Франції не зафіксували жодного випадку цієї хвороби. Він ще пожартував: «Це фірмова страва американців».

— Як він лікував вашого брата?

— Не знаю до ладу, але певна, що він усе зробив, щоб повернути його до пам’яті. І все дарма.

Шаплен зайшов з іншого боку.

— Як упізнали Крістіана? Як вийшли на вас?

— То ви геть нічого не знаєте…