Читати книгу - "Смерть Верґілія"

крона прозориста тяглась до горішнього, найвищого краю склепіння пітьми, і кожна рослина у своїм натиску, у своїй волі зростати, усе покоряти — і небо, і зорі — така невгамовна була і нестримна, що й небо, мов чинячи опір цьому наглому натиску, мов чинячи опір цій рослинній стихії, здобулось на останній свій спалах, і прозирала в цім спалаху відчуженість опівнічного небесного образу, покірного сонцю й до сонця оберненого, і крізь сутність тваринну його ще чистіше, ніж будь-коли, чистіше, виразніше, ніжніше, смиренніше, прозоріше і блаженніше, ніж будь-коли доти, просяяла сутність людська, хоч і на згасання приречена, хоч і здоланна, хоч і навіки подолана, подолана натиском стихії рослинної, поглинена поглинальною силою темно-блідого підземного царства коріння; і образ небесний, заглушений етерними нетрями, танув, і танули одне за одним сузір’я, танули у віддзеркаленні власному, що до нього вознеслося, — танули в шлюбнім союзі, у цьому подвійному зникненні; та, незгасне в згасанні, не зникало сіяння ані жодної зірки, зберігалися всі до одного сіяння, і, ціле й незаймане, ринуло кожне у всеосяжне світіння рослинного царства; за сіянням сіяння навально вливалось у сіяння зустрічне, запліднюючи його неймовірною силою, усе більшою й більшою, і саме стаючи в нім чимдалі густішим, чимдалі яскравішим, поки нарешті і саме сонце ринуло у своє віддзеркалення, просто в прозористі омахи крони світового колодязя і також розчинилось, розтануло у віддзеркаленні й щезло разом із ним у палахкій, до високости спрямованій кроні осереднього в’яза, яка лиш на мить, на одну коротеньку, погибельну мить розгорнулась у повній пишноті розгілля свого піднебесного; розгорталась вона за склепінням склепіння, плодами увішана сонячнозлотими, а потім, одначе, немовби в німому зітханні, розтанула, щезла разом із зорями і віддзеркаленням зір, разом із сонцем і сонця відлунням, щезла в блідому вселенському свіченні рослинного всесвіту, небесами наповненого, зірками напоєного. Рослинна стихія сягнула всіх меж, у нестримнім зростанні своєму поглинувши обшири всі й небеса і ввібравши у себе міріади зірок; пересохли джерела в живодайнім колодязі середини світу, й обернувся колодязь на прохолодне світіння; рубікон залишився позаду. І всесвіт рослинний, знемігши від неймовірних зусиль свого натиску, на останньому подиху після свого вже останнього спалаху, з німим стогоном випустив дух; блідим світляним чагарем зависав він у мороці й уже його не осявав, хоч і був там ще видимий, бо сила зростати у нього вже вичахла, а разом із нею — і сила сіяти, його світло помалу поступалося мороку, зводилося нанівець і щезало у другій його нескінченності, так само, як доти у нескінченності щезали світовíй і колодязь, і крона; зів’яле, ослабне рослинне світіння поникло і в’яло спадало у морок, сочилось у його глибину. Первісний морок запанував над усім іще сущим, під його неподільною владою і неподільною владою його німоти опинилось буття, в якому замер уже подих рослинний і не оживало вже ані світіння рослинне, ані зорянисте; нерухомо, у бездиханно-німій рівновазі спинилися ваги часу, і в цій чорноті бездиханній, в обіймах німоти первозданної застигли, віддих гамуючи, плоть і душа. Первозданна стихія нічна, хоч і не вічна ще ніч, тіні свої згущаючи до нескінченности, хоч у ній іще й не розчинившись, ткала свою павутину; надто видимий був іще морок, щоб, як усе, що приступне чуттям, не таїти в собі своєї ж таки протилежности, і хай навіть навіки завмерли припливи й відпливи небес, хай навіть навіки завмерли і сéрця припливи й відпливи, ще один осяйний пломінець просотався із мороку, так ніби цей зберігав у собі хоч і тьмаві, та міцно поєднані відсвіти рослин і сузір’їв, цю кам’яно-первісну, вагітну одвічним мороком основу буття, і рослин, і сузір’їв; і морок іще раз піддався, звільнивши весь простір непевній ясноті, що скидалась на день, але днем не була, хоч була чимось більшим, ніж день, і простиралася над усім сущим, що не наділене ні подихом зір, ані рослин, ні тварин, — бездиханний вселенський день. Чорні, як ніч, у вселенському світлі без тіней порозкидалися плеса застиглих потоків та рік, і в них уже не відбивалося сонце; в цьому світлі без тіней по земному незмірному полю тяглися незмірно бліді, як сама ніч, і високі, як гори, цілі хащі коріння, яке так і не дало вже зеленої парості, засихало і гинуло. А сам він, позбувшися суті тваринної, позбувшися суті рослинної, сам він, створений з глини, землі і каменю, на зріст як гора, почварлива вежа-почвара, глиняна брила безформна, без рук і без ніг, здоровенний, безформний стрімчак кам’яний (і все ж таки крихітний супроти незмірного земного щита, який під небесним щитом — ороговілі і скостенілі обидва, і нижній, і верхній — перед ним підіймався склепінням), — сам він натужно ступав по незмірній, скостеніло-скелястій рівнині земного щита — ні, він по ній не ступав, він плив понад нею, не плив, його понад нею несло, безликого і скам’янілого; і все ж таки він пречував, він бачив те світло за небесним щитом, так, він бачив, бо зірка на сході — він торкнувся її головою — опустилась в чоло кам’яне його ще одним оком, третім оком над тими двома, які в кам’яному полоні скам’яніли й посліпли, — третім, але уже зрячим, всевидющим, оком божественним і все ж таки людським. Усе рідшою й рідшою робилася зелень бліда величезних лісів, усе глибша і глибша знемога відчувалась у плетиві її земноводного гілля, все кволіші й кволіші ставали зів’ялі стебельця і до землі припадали, з якої колись вони виткнулись і проросли стрімко вгору; тепер вони сохнули і відмирали; й коли ця рослинна стихія прозориста до решти зів’яла й отак перейшла знов у землю, коли не лишилось нічого, крім голого каменю, що вкрив усю землю, коли вже цей камінь поглинув і все-все коріння аж до останнього прозорого вусика, тоді морок знову наринув на світову просторінь і знову став ніччю, світовою бездиханною ніччю з погаслим, обкраденим подихом, ніччю, яка й не була уже ніччю, а була чимось більшим, ніж ніч, була чимось жахливим, хоч жаху і не викликала, — таку величезну, страхітливу силу таїв у собі її все густіший морок. Вершилося це поза часом і поза тривалістю, без перемін, хоч усе іще й не остаточно, все ще відчутно і зримо, та вже воднораз і за гранню відчутного й зримого, за межами ночі й неночі, й, поки вершилося, він відчував, як розпадається все тверде і тривке, як земля вислизає йому із-під ніг, вислизає в незмірність, у забуття, вислизає