Читати книгу - "Шлях Абая"

весь вірш, потім, на прохання Айгерім, повторила його.

— Ці слова стосуються саме нас! — сказала Айгерім, яку особливо вразила перша строфа.— Скільки разів Абай казав: «Людина, котра має розум, силу, совість, не може прожити своє життя без праці. Якби ти була навіть царицею, дармоїдство занапастило б тебе». Тут він і пише про це.— Вона замислилася на хвилину і провадила далі: — Я от тільки не розумію, що означає: «Мов цеглина, тверда, міцна, у будову життя лягай»? Коли це про нас, то які ж ми цеглини?.

І Айгерім засміялася сріблястим сміхом.

Макен знову прочитала вірш, і Айгерім замислилася над його рядками. Вони немовби навчали її, як треба ставитись до людей, наприклад, до своїх родичок, котрі так заздрили її долі. Макен вважала, що деякі рядки адресовані Айгерім і їх слід приймати як дружню, доброзичливу пораду.

Хвастовитість — це слабість усіх,

Що найвище в думках стоять,

Той, кому заздрять всі,

                        на сміх

Може скоро нещасним стать.

Треба сміло вперед іти,—

Хай дорога — лезо меча.

Невтомні, не кинуть пости

Ті, хто діток малих навча.

Айгерім була захоплена і схвильована. Дзвінко розсміявшись, вона блиснула своїми білими рівними зубами й вигукнула:

— От бач, а я й не зрозуміла, що ці рядки написані для нас з тобою. Добре, що ти це помітила…

Макен скромно опустила очі:

— Кші-апа мені здається, Абай-ага говорить тут про те як ви виховуєте мене, як навчаєте вишивати:

Невтомні, не кинуть пости

Ті, хто діток малих навча.

Так, безнастанно — то вночі, коли засипав весь аул, то хмарного дощового ранку, то ясного полудня, коли осіннє сонце перетворювало навколишні жовті пагорби на блискучі злитки золота,— народжувалися прекрасні рядки Абая. Сидячи за круглим столом, накидав поет на папір тремтливі рядки, виливаючи в них свої скорботні думи про тяжке життя рідного народу.

Одного разу, в хвилину творчого піднесення, згадав Абай і останню свою розмову з Базарали в день від’їзду з аулу Даркембая. Розповідаючи про лихі заміри Азимбая та Шубара, старий казав, що ці люди схожі на вовків, які, готуючись до хижого наскоку, скупчуються в зграю, задирають до неба свої вискалені морди і дружно виють; потім, підкидаючи сніг, вони, як вихор, налітають на беззахисну отару овець, що пасуться на низькодолі, і чинять над нею криваву розправу. Азимбай і Шубар, мабуть, ще гірші за вовків: погрозами примушують вони приєднатися до їхньої зграї і тих, хто хотів би залишитися осторонь. Але ще огидніші хабарники-бії, такі як Абдільда, що продають свою совість «за круп коня»[112] або «горб верблюда»[113],— ці пристають до хижої зграї, щоб поживитися коштом знедолених бідняків.

З палкою ненавистю думаючи про цих ворогів знедоленої людини, Абай яскраво уявляв собі бліде, виснажене обличчя Базарали, його осудливі очі. І гнівні рядки поквапно лягали на папір:

Цей набрід не для втіх

Тут зібрався й гуде,—

Риють яму для всіх,

Хто не з ними іде.

Там неситі вовки

Чорну клятву дають,—

Біднякам хижаки

Злу погибель несуть.

— Мимо бід як пройти? —

Розгубився народ.—

Як би нам зберегти

Від грабіжників скот?

Абай нанизував рядок за рядком, а перед собою бачив зграю вовків; разом піднявши закривавлені морди, вони вили, готуючись до нового нападу.

Цей вірш в домі Дармена співали під домбру. Магаш і Какитай переписували його для друзів. Один аркушик попав у руки юних учнів Кішкене-мулли, і вони швидко вивчили вірші напам’ять. Інший уславлений вірш Абая, що бичував зажерливих волосних управителів, також народився в Акшоки цих осінніх днів; кожний рядок поета був насичений гіркою іронією або злою, ущипливою насмішкою. З самісінького серця розгніваного співця вилилися викривальні слова:

Щоб бути пастирем завжди, ти пристрасті закрий,

Всім покажи, мудрець який: без чванства, не простий,

І будеш править не на сміх, коли обманеш всіх,

Мовляв, з народом, все життя ощадливо скупий.

Народ — дитя; у нього ти шматок не виривай,

А потихеньку, під шумок, тягни собі, хапай.

При людях гордо треба йти,— мов ситий здобиччю вже ти,

Як той стерв’ятник, ти на гній при всіх не налітай.

Так картав Абай розбагатілих на хабарах Такежана і його сина, волосного управителя Азимбая, який, наслідуючи батька, збудував на неправедні прибутки три зимовища і багатів з кожним днем. Згадав поет і про інших здирщиків, про хитромудрих аткамінерів, яких чимало бачив за своє довге життя. Конденсуючи в пам’яті їхні риси і рисочки, створив Абай цільний, масивний, подібний до сплаву жамби[114] вірш, пройнятий гнівною іронією. Його нескінченно переписували в аулі Акшоки, вивчали напам’ять і співали під домбру.

В один з таких творчо наснажених, холодних днів в аул несподівано примчав з міста Баймагамбет. Проїхавши повз свою домівку і ні з ким не перемовившись і словом, він попрямував до Абая. Хоч і дуже стомлений,— мабуть, їхав не відпочиваючи,— він ішов тепер дуже швидко. Айгерім, Магаш і Какитай зрозуміли, що трапилося щось незвичайне, і слідом за Баймагамбетом увійшли до Абаєвої кімнати.

Привітавшись із господарем дому, Баймагамбет опустився на одне коліно, витягнув з-за пазухи вчетверо згорнутий аркуш паперу і подав його Абаю:

— Телеграма від Абіша!

— Від нього самого!

— Що пише?

Тривожний шепіт, запитання сипалися з усіх боків.

Абай повагом, наче на превелику силу, читав телеграму. Ще не збагнувши цілком її змісту, не зрозумівши до кінця, що скоїлося, він із стривоженим серцем дав її Магашу і Какитаю. Ті прочитали, і Абай знов уважно переглянув увесь текст, від першої до останньої літери. Коли він звів очі, домочадцям здалося, що вони ніколи ще не бачили в них виразу такого горя. Смугляве обличчя посіріло, широкі довгі рукави його сорочки начебто самі собою ворушилися: це від хвилювання тремтіли його руки. Він сидів, наче скам’янілий, не знаючи, що робити, куди йти, що казати.

Магаш, помітивши благальний погляд Айгерім, уголос прочитав телеграму, одразу перекладаючи її казахською мовою.

«Хворію два місяці, лягаю в лазарет. Магіш відправив додому. Нехай до мене швидше приїде Магаш».

Абіш завжди був хворобливий. Коли він жив ще в Петербурзі, рідні, в тому числі й Абай, тривожачись за нього, не раз радили йому залишити навчання. Але Абіш і слухати не хотів про це. Перед своїм одруженням хлопець прохопився значущою фразою: «Моє життя коротке!» Какитай і Магаш почали допитуватись, чому він це сказав. Помітивши сльози на очах братів, Абіш поспішив заспокоїти їх і обернув свої слова на жарт.

Листи, які останнім часом надходили від Абіша з