Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

— Друже командир, — це знов була вона, лиш голос мала одмінений до непізнання, низький, мов перестуджений. — Дозвольте, я піду з вами

Але він уже не слухав — перед ним підносилася велетенська темна стіна, більша за все, що він здолав досі, й він сказав тій, що не пускала його туди, втримуючи при життю:

— Ні, — і підступив до продуху.

— Заждіть! — волосся їй розкошлалось; виглядала як безумна. — Вислухайте мене! Вони прийшли по вас, друже «Кий», — але він прийшов по мене!..

Мужчини дивилися на неї, мов уперше побачили.

— Він врятується, — сказала вона; в голосі їй дзвеніли істеричні нотки: — Він вислизне, він хитрий. Ви нічого йому не зробите. А за два тижні буде крайова нарада провідників СБ. І він на неї прийде, вже з новими облавниками. І то буде кінець. Господи, — майже крикнула, — та чи ж ви не розумієте, що його ви не вб'єте? Не здурите його своєю виставою, і він урятується, навіть якби ви мали зараз не гранату, а бомбу, й положили півгарнізона? Маю вийти я! І то перша, як він і хотів! Тільки тоді він вам повірить — коли я стоятиму поруч із вами!..

Запала тиша. Крізь дзвін у вухах Адріян чув мовби тоненькі дитячі голоси: співали хором, десь далеко, наче колядку.

— Вона правду каже, — тихо мовив «Левко». Прийшли три царі з східної землі, принесли дарі Діві Марії…

Вона каже правду, «Стодоля» прийшов по неї. «Стодоля» теж знав, що я її люблю, і на те й лічив — що я не позволю їй згинути. Вона каже правду, вона знає його найліпше. Вона каже правду, то одинокий спосіб — вийти разом; згинути разом.

Я того не хотів, думав Адріян Ортинський, із безгучним дзвоном розсипаючись на друзки, на міріади одночасно видимих зблизька, як у далековид освітлені вікна серед ночі, скалок свого життя, наче завірюха на міріади сніжинок, — я того не хотів. Але його волі вже не було, — не як Я хочу, а як Ти. Уставайте, ходім, бо наблизивсь мій зрадник. Янгольський хор вібрував, дзвін у вухах прибував, — десь далеко попереду, потойбіч неосяжно темної стіни, яку їм треба було здолати, дзвонили дзвони в Святій Софії, в Небесній Україні, куди вони вирушали. Ніхто більшої Любови не має над ту, як хто власне життя поклав би за друзів своїх. Так, думав він. Так. Вона сказала правду.

Він кивнув. Дуже повільно — все довкруги нараз зробилося дуже повільним, ніби на те, щоб жодна дрібниця не уйшла його уваги, жодна сніжинка, що крутилася перед очима, — бачив їх усі одночасно, якось одночасно все те зміщав: ебонітове рубчасте руків'я «Воронової» «емпешки», опуклий блиск ґудзиків на маринарках, побагровілі, мов попілавий синець по рані, рештки згорілої ватри, темніючі в руках, як живі, скруглені писки гранат. Шість гранат на чотирьох, не так знов зле.

— Згода, — промовив він.

І почув, як криївкою пройшов той вітрець напруги, що завжди перед боєм.

Гельця перехрестила його, і той рух він також бачив окремо, як сніжинку під опуклою лінзою серед снігопаду: так його хрестила вслід із темних дверей мама, коли він востаннє йшов із дому. Він хотів усміхнутися до своєї смертної нареченої, — прецінь то було їхнє весілля, і хор тонких голосів, од якого з повільним дзвоном розбивалась невидима скляна сфера його життя, співав їм вінчальної, — але усміхнутися вже не зміг. Натомість безтямним, ведмедячим ривком зненацька згріб їх усіх за плечі докупи, наче зібрався танцювати з ними тут у цім гробівці аркана — древнього танцю, танцю воїнів, де єдине багатоголове тіло мчить замкненим колом, і ноги з одностайною силою вдаряють у землю, швидше й швидше розганяється верва, руки на плечах, плече до плеча, вічний чоловічий танець мого народу, що від доби татарських набігів нелюдським зусиллям держить на своїй землі коло, яке йому раз у раз рвуть із муками й кров'ю, і знов треба мук і крови, щоб його відновити, щоб стягтися на силі й тупнути в землю: моя! не віддам!.. — ось наше коло, ну от ми й разом, моя дівчинко, оце він і є, наш з тобою весільний танець — колись нам його перебито, але все врешті виправилось, ми знову разом, ми знайшли свою музику, треба тільки дограти фінал — чисто, без жодної похибки, бо вдруге його вже не переграєш…

Останній подриг секундної стрілки — і годинник став.

— Ми складаємо зброю! — гукнув із-під землі «Кий». — Ваша взяла!

Він ще чув рух нагорі — як там забігали, заметушились, загавкали команди, — але думав уже самим тільки тілом, ніби хтось інший думав за нього, обвиваючи «лимонку» чужою весільною сорочкою: вона йде два кроки вперед, я розбезпечую гранату, — тамті закричали, аби виходити з піднесеними руками, і він бачив їхній страх — сірий, ніби зграя збуджених щурів із писком вирувала коло криївки, непевна своєї здобичі, — щурів треба було втишити, і він говорив, чи радше хтось інший говорив за нього, а він наслухав зі сторони, — тут жінка, що потребує медичної помочі, — і то були саме ті, бездумні й єдино точні, як рухи, слова, котрі надавались тамтим на команду, — бо то він, «Кий», перейняв у ці хвилі над ними командування, він підводив їх із землі, вже повеселілих, вже ослаблих, перенацілених думкою із команди «Огонь!» на ще одну дзюрку собі в нараменники: а-а-а, таки наша взяла, баба вмовила здатися!.. — то було для них зрозуміле, годилося з тим, задля чого вони самі місили ночами по чужих краях сніг і болото й пускали з вогнем зненавиджені ними за те міста й села: баба, ситна пайка, і всі тебе бояться, — вони вже повірили своїй удачі, вже витягали шиї й затирали руці, прості організми, нижчий клас хордових, що знає лиш первісні інстинкти й нищить усе, чого не може збагнути: хоч і сотворені на Божу подобу, вони так і не стали людьми, й він не чув до них ненависти, — ненависть уже покинула його, як і всі інші почуття, що колись складали його істоту, — але серед них був той, чиє серце він відчував усередині свого як вросле «дике м'ясо», як друге, чорне серце, котре в цій хвилині продовжувало битись, і мусив витяти, вирвати його з коренем, як хірург при ампутації, — у відкинуту дучку вдарило згори, осліпивши парою й морозом, біле світло наведених на криївку військових прожекторів, і чорна жіноча постать, так само безмежно