Читати книгу - "Вітри сподівань"

138
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 144 145 146 ... 168
Перейти на сторінку:

Ілько Титикало побачив, як до них біжать двоє людей, вимахуючи руками, і направив свій гурт у їхній бік. Побачивши розкидані побіля згарища тіла забитих драгунів та Притули, все зрозумів та закричав:

— А Омелян де? Шукаймо!..

Хлопці хутко спішились, і Орест покликав їх до згарища.

— Сюди, сюди, січовики рідненькі! Вони жбурнули його он де! — та показав місце, де лежав Омелько.

Титикало з Колодієм кинулись туди і, схопивши Омелька, винесли з жару. На ньому вже тлів одяг, а обличчя та поранене плече взялися струпом. Яким Палько побіг за водою, а Ілько, притулившись до грудей, відчув ледь чутні удари серця.

— Живий наш Омелько! От лице почорніло, та він — козак! З лиця воду не пити! — жваво відгукнувся Ілько, радо озираючись на товаришів.

Мотрина після побаченого нею, сполохавшись, знепритомніла, а зараз, оговтавшись, тужила та припадала до нього.

— Не лежатиме він тут, а подіти його нікуди… Хатина димом пішла, господарю, куди самі подінетесь? — звернувся Ілько до Ореста.

— То, пане, не лишається більш нікуди — знову до льоху, — розпачливо мовив Орест, показуючи на чималеньку рідню.

А доньки стояли рівненьким рядочком, дивлячись, як їхня старша сестра побивається за якимсь дядьком.

— Заберете його та виходжувати візьметесь. Ми грошей дамо! — закінчив розмову Титикало.

Петро Колодій суворо поглянув на Ореста й додав:

— Заради вас постраждав! Головою відповідатимеш, Оресте!

Примчав знахар Юлій Яцина і, препарувавши поранення на плечах, мовив:

— За лице потерпаю… Боюсь, очі від жару стекли… Нелегка це справа — відживляти опіки, але якщо хтось візьметься, за п’ять-шість тижнів уже й цілуватися мож…

Мотрина, почувши, що потрібний пильний догляд, не питаючись татуся, мовила до Яцини:

— Пане знахарю! Я візьмуся, розтлумачте, як чинити? Він же нас рятував, то як же ми?!

Козаки почали допомагати лаштувати курінь над льохом та кабицею, а Омелька гуртом опустили до погреба. Титикало сам допомагав та стежив, щоб усе робилося як слід. При від’їзді до своєї сотні Титикало підізвав до себе Мотрину і скрушно мовив:

— Дякую тобі, доню… Та чула, що сказав знахар? Знай, де кобзарі у світі беруться, а за похованням побратима Омелькового приглядай, Бог тобі щастя пошле!

Мотрина стояла, схиливши голову, неначе підкоряючись своїй гіркій долі, а матінка, притуливши її голівку до себе, згідливо докинула:

— Не журися за свого приятеля. Виходимо. Воюйте ляха, скоріше зганяйте з землі нашої.

Титикало й козаки, що примчали до місця сутички з драгунами, встигли постояти в задумі біля могили товаришів та побратимів, помолилися за їхні грішні душі. Поранених уже відвезли возами до табору, й Ілля заспішив дізнатися про Санька Голоту. Наздогнав вози вже побіля самого табору і, побачивши на задньому возі поранених, ледве не впав зі своєї Опуки. Позаду на возі сидів Голота з обмотаною головою. Угледівши Ілька, замахав рукою. Титикалу немов заціпило, він якусь мить їхав за возом немовби онімілий і тільки поглядав на свого побратима. Та все ж розгледів добре Санька, хоч у того були попід очима синці й розмовляти було ніяк, бо підборіддя було підв’язане через голову, та він помахував руками з радощів, що Ілля також живий. Титикало порівнявся з возом і, нахилившись, поклав на плече побратима руку, а очі його зволожилися сльозами радощів.

— Санику, а як же ти вцілів? Я ж не встиг тебе захистити, а той… Ти і вивалився на землю, — говорив, виправдовуючись, Ілько.

Санько весело махав руками, а тоді показав йому татарський шлик з увігнутим на товщину пальця верхом. Ілля роздивлявся Санька і вже почав посміюватися, дивлячись, як кумедно його побратим «говорить» руками. Титикало допоміг Санькові дістатися намету, залишивши його під опікою їздових.

Поховавши забитих, увечері шаргородська сотня рахувала забитих та поранених. Замість Назара Гунти сотником вибрали Тадея Гануса, а хорунжим мав стати Санько Голота, та відклали обрання на завтра, нехай Голота оговтається за ніч. Завтра буде знову бій, король встиг переправитися до містечка з частиною війська та особисто його очолив.

Уранці противники знову готувалися до бою, й вершники шаргородської сотні мали виступати поряд з ординцями. Титикало тимчасово, доки не вирішиться доля Санька, став десятником і зранку поспішив у намет з пораненими. Санько вже також був на ногах, та видно було ще його слабкість у рухах, але, вгледівши Іллю, рушив до нього.

— Поправишся — хорунжим будеш, всі за тебе… Та й бачили, як ти їхнього шеренгового, немов вепряка, проколов! — поспішив сповістити Санька його побратим.

— Коня ми тобі підберемо чистокровного, коней ляських гарних багато є. Шаблю видамо замість поламаної! — тихцем переказував Ілля хороші вісті.

Санько помовчував, то кивав головою, погоджуючись, то дивився на Ілька, крутячи головою, сумніваючись щодо того чи іншого. Час було вже збиратися, готуючись до переправи на лівий берег Стрипи — добивати королівське військо, — і побратими, обійнявшись, розлучились у надії на швидку зустріч.

Десятка Титикала переправлялась через Стрипу плавом, залишивши важкі речі на возах. Їздові поїхали вверх по річці туди, де було наведено переправу, і

1 ... 144 145 146 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітри сподівань», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітри сподівань"