Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— їм видали тимчасовий одяг у таборі для біженців. А там — двоє вигнанців, сиділи поруч на обіді. Он хлопчисько з Аристократичного. А це професор природознавства, бачилися в університеті. Звичайні люди. Їх завжди багато в наметовому таборі...

Там був хтось. Хтось чужий.

Той, кому тут не місце.

— Йди туди,— вигнанка вказала поглядом на гострі шпилі собору.— Я тебе наздожену.

Казумі слухняно кивнула і відпустила її рукав. Лейла занурилася в натовп і почала просуватися до сцени.

— Це Паль Келемен, він представляє Творчий район,— професор Кубрик начепив пенсне і поглянув на Джекі, чекаючи її реакції.

Дівчина важко ковтнула. Господи, тільки б не зганьбитися. Тільки б не видаватися цілковитою дурепою. Вона Агнеса. Агнеса! Вона має впоратися!

Келемен виявився невисоким лисуватим чоловіком за сорок. У голові майнули Агнесині спогади — здається, він був відомим скульптором. Джекі нервово всміхнулася.

— І де ж цей Ветцель? — професор витягнув з кишені ланцюжок з годинником і відкинув кришку.— Нам час вирушати.

Кам’яною підлогою застукотіли швидкі кроки, і гвинтовими сходами збігла людина.

Келемен, Кубрик і Джекі одночасно втупилися очима в силует дівчини в коричневому плащі, забрьоханому багнюкою. Круглолиця, трохи кирпата, вона войовничо дивилася на них, наче збиралася атакувати. Її очі були яскраво-блакитні, брови і вії — білі й майже непомітні на блідій шкірі, а верхню губу перетинав старий шрам.

— Добридень, шановне панство,— вигукнула вона, і її голос зірвався від хвилювання.— Перепрошую за затримку.

Джекі вигнула брови.

— Даруйте, а ви хто? — професор Кубрик зсунув пенсне на кінчик носа.

— Я — Ґрета Ветцель,— пискнуло дівча і скинуло каптур. Її напрочуд гарне золотисте волосся розсипалося по плечах.— Я — представниця Робітничого району в Народній Раді Леобурга!

— Гхм-м,— професор Кубрик стримано посміхнувся.— Але ж ми чекаємо на Маркуса Ветцеля.

— Маркус — мій брат,— холодно відповіла вона вже без запалу.— Він загинув вчора у Творчому.

Залягла мовчанка. Джекі подивилася на своїх супутників.

— Хай йому грець,— пирхнув Келемен.— Був один розумний хлопець з Робітничого — і той загинув.

— Панове, ми запізнюємося,— Ґрета діловито клацнула годинником.— Пропоную вирушати негайно.

— Що? — скривився Келемен.— Так, ми запізнюємося, але ви з нами не підете. Я багато спілкувався з профспілками й обізнаний у проблемах Робітничого району, тож його інтереси представлятиму я.

— Але це несправедливо! — запротестувала Ґрета.— Та ви, либонь, і за межі вашого Творчого ніколи не виїздили. А я там живу, це мій дім, мої сусіди!

— Де таке бувало, щоб Робітничий район очолювала юна дівчина? — засміявся скульптор.— Сміх та й годі!

— Дівчина, то й що?! — вигукнула вона та вперла руки в боки. Джекі відзначила, що бачить другу жінку в чоловічих штанях, окрім Лейли.— Агнеса успадкувала своє місце від батька, чому я не можу замінити брата?

Джекі глипнула на професора Кубрика, той лише знизав плечима. Отже, обирати доведеться їй самій.

— Мені дуже шкода,— промовила вона.— Але твого брата обрав Робітничий район. Місця в Народній Раді не передаються родичам. Можливо, мешканці Робітничого району оберуть тебе, щоб ти представляла їхні інтереси. Тоді приєднаєшся до нас.

Ґрета насупилася і стиснула губи.

— Якби загинула я, мій брат пішов би до Оздеміра і змусив його відповісти за це.

— Це ще одна причина, чому ми не можемо взяти тебе з собою,— мовила Джекі.— Дай собі час пережити втрату. А ми зробимо так, щоб ці смерті не були даремні. Ходімо, панове.

Данило зачинив по собі двері. Вони з Федею швидко пересунули шафу і заблокували вхід. Старий дворецький стривожено спостерігав за ними.

— Пане Едварде... Пане Теодоре...

— Ох, Свенсоне, це не Тео,— Данило стер з чола піт.— Ми якраз по нього зібралися. Ви ж знаєте, що Тео всиновлений. А це...— він зиркнув на Федю і махнув рукою.— Ну, це його брат-близнюк. Знайшовся от. Його звуть Федя.

На щастя, Федя мало що розумів з їхньої розмови, але кивнув на знак вітання. Дворецький зблід, наче привид, але кивнув йому у відповідь, із забобонним страхом роздивляючись його обличчя, фарбоване волосся й модну стрижку. Потім перевів погляд на Агнесу.

— Панно Агнесо...

— Так, Свенсоне,— вона всміхнулася.— Це справді я.

— Ідіть звідси,— Данило поклав руки на плечі дворецького.— Будь ласка, йдіть. Дякуємо, що допомогли. Але зараз ідіть і не повертайтеся.

— Пане Едварде, пані Юліана з дочкою поїхали до Кракова, але пан Теодор...— він знову скосив оком на Федю.— Поки в маєтку залишаються Яблонські, я буду тут. До кінця.

В парадні двері вже молотили поліціянти.

— Тоді я благаю вас, як Яблонський. Не сперечайтеся. Заблокуйте двері й тікайте. Як Бог дасть, то побачимося.

Данило рвучко обійняв старого і поплескав по спині. Свенсон глухо зітхнув.

Вони лишили спантеличеного дворецького на кухні й побігли мармуровими сходами нагору. В будинку було тихо і похмуро, з повітря ніби сочилася образа. Данило причинив двері Едвардової кімнати і вказав на центр. Федя й Агнеса слухняно стали поруч. Данило заплющив очі, розім’яв шию, покрутив плечима.

На вулиці завила поліційна сирена, пролунав посвист.

— Даню... швидше танцюй свій шаманський танок, дідько! — нервово смикнув його Федя.— Чи тобі треба бубон?

Будинок. Будинок слухав його. Насуплений, наїжачений, ображений. От у чому справа! Всі розійшлися. І він залишився самотній посеред міста, охопленого протестами і страхом.

— Допоможи мені,— прошепотів Данило і почув, як ворухнулася Агнеса.— Допоможи мені. Будь ласка.

Нічого. Жодної тремтливої плями.

Дідько, чому саме зараз!

— Та годі вже, не ображайся,— Данило насупився, не розплющуючи очей.— Ми повернемося. Ми обов’язково повернемося.

— З ким він розмовляє? — схвильовано запитала Агнеса.

— Сподіваюся, не з чужопланетянами, як його дядько.

Хтось гепав у двері.

— Іменем вільного міста Леобурга, відчиняйте, поліція!

— Даню... Даню!

— Та замовкніть нарешті! — гаркнув Данило і розплющив очі. Його погляд промчав кімнатою. Хлопець зробив кілька кроків по рипучих мостинах і зупинився, впершись руками в боки.

— Слухай-но, ти,— звернувся він до порожнечі.— Через те, що портал не з’явився вчасно, мало не загинула Агнеса! Зараз нам можуть повідрубати голови! Допоможи мені, бо скоро Яблонських геть не залишиться!

Федя й Агнеса промовисто перезирнулися. Двері затріщали. Почувся постріл. Один, другий.

— Зараз рознесуть замок,— холодно констатував Федя.

В холі лунали голоси, на сходах застукотіли підбори чобіт.