Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

у бою з голландцями 1638 року красивим, спритним та легковажним тридцятитрирічним офіцером його величності короля Португалії Франциско Нуньєса Мариннью д’Еса — справжнього поціновувача гарненьких індіанок.

Безліч томів знадобилось би, щоб охопити весь цей неоціненний досвід і багатогранність його життів, відчайдушних подвигів та любовних пригод, щоб залишити для історії всі таємниці, які приховував сухоребрий, мов скелет, Антоніо Мелшіадес Кардозо-і-Силва (Кардозо і Са для обраних), скромний архіваріус муніципалітету і маестро окультних вчень, спадкоємець Великого Ключа Соломона, світовий філософ, який у своїй праці поєднував неоціненний досвід і різносторонність знань жителів різних епох.

— Я приїхав по вас, сеньйоре Кардозо, господар звелів хоч із-під землі вас дістати, його обікрали… — сказав Ауреліо, шофер Пеланкі.

— Ходімо, я на тебе чекав…

— Ви знали, що я маю прийти?

Від цього невинного запитання мудрець розсміявся так щиро і весело, що здалося, тієї миті немає на світі задоволенішої та щасливішої людини за нього:

— А ти як думав, Ауреліо? Я, затям це собі, знаю геть усе — як таємне, так і явне…

Та Ауреліо і не думав вникати, а тим більше сперечатися з ним на якісь теми, уже сама присутність Кардозо і Са вибивала йому землю з-під ніг. В авто, сидячи біля водія, маестро весь час вітався з кимось невидимим.

— Вечір добрий, бригадире.

Який іще бригадир? Та отой, що ген-ген біля моря насолоджується вечірньою прохолодою. Де, сеу Кардозо? Ауреліо не бачить ніякого бригадира. Бо не кожному дано побачити, дорогенький мій, тільки обраним.

— Вітаю, люба сеньйоро, цілую ніжки.

Теж не бачиш? Вельми елегантна жіночка в капелюшку з пір’ям і в сукні зі шлейфом, ох і красунею ж була вона свого часу… Через цю шелихвістку двоє квітучих юнаків укоротили собі віку. А зараз усі троє гуляють берегом моря, отак собі попід ручку, мило бесідують та всміхаються одне одному. Ти геть сліпий, якщо не помічаєш такої осяйної краси.

— Боже збав мені таке бачити, сеу Кардозо…

Маестро знову регоче, вулицею тиняється безліч привидів, водій напружено вчепився в кермо, його не тішить уся ця містика.

— То кажеш, з грою в Пеланкі геть усе кепсько? — цікавиться раптом Кардозо.

— Вам і це відомо? — дивується приголомшений водій. — То й справді виходить, що ви про все знаєте…

Зненацька Кардозо відвертається, ховаючи лице. Від кого? Від тої спортивної білявки, яка йде до пляжу? Від неї, дорогенький; а знаєш, хто це? Це Жанна Д’Арк, а ти знаєш, ким був Кардозо і Са? Французьким кардиналом П’єром Кошоном, папським леґатом, що його полохлива рука підписала смертний вирок цій незайманці. Тепер йому всюди ввижаються невинні очі й цнотливий образ його білявої жертви.

— Отакий я був лукавий, аморальний та легковажний негідник…

У своєму сховку вдома в Зулміри Пеланкі Моулас нетерпляче чекав на єдину людину на світі, здатну скласти докупи ті містичні фрагменти.

— Довго ж ви, сеу Кардозо…

— Я завжди приходжу вчасно, ні на мить пізніше, ні раніше.

Він привітався з Зулмірою, яка вабила своїми принадами в прозорому пеньюарі, о! Кардозо і Са дуже добре її знав із минулих життів: ось вона, хвацька очільниця амазонок, мчить долинами на своєму баскому коні, і перса її, як і зараз, налиті, хоч нині вона їх ховає, шкода — подумав Кардозо, бо попри свою безтілесність, він був вельми небайдужий до земних спокус.

— Я шукаю вас уже два дні…

— А чого ви від мене хочете — поспіху чи якості?

Погляд маестро раптом застиг десь вдалині, від зосередженості та концентрації на високому чолі проступили краплі поту.

— З рулеткою ви прогадали, адже так?

Пеланкі обернувся до Зулміри, ніби кажучи: «А, бачиш, казав, що він усе знає». Навіть до тієї вбогої халабуди, в якій Кардозо жив у неймовірних злиднях зі своєю дружиною й п’ятьма дітьми (він ніколи не брав грошей за добро, яке робив людям) уже дійшли чутки, адже в місті тими днями говорили тільки про «Палас», «Табарис», «Абайшадиньйо», столи рулетки та азарт. Містика чи шахрайство, диво-дивне чи звичайний обман, хай там як, а новину про Пеланкі ніхто не міг сприймати байдужо. Авжеж, до маестро дійшли ці плітки, та чи потрібні були йому вони, щоб дізнатися все, що його з цього приводу цікавило? Коли це він, Кардозо і Са, покладався на чутки?

— Сьогодні вранці, перед тим як виходити з дому, я сказав собі: «Пеланкі потребує моєї допомоги, він неодмінно шукатиме мене, нелегке в нього зараз становище».

— Нелегке, це дуже м’яко кажучи… Вони хочуть мене доконати, Кардозиньйо, хочуть поквитатися зі мною…

Пеланкі розповідав йому про всі ті чудасії, Кардозо спокійно слухав, сидячи навпроти і киваючи головою, немовби йшлося про звичні буденні речі. Жодного руху, який свідчив би про збентеження, тільки монотонне кивання головою, здавалося, жодне слово не здатне вплинути на його висновок щодо цієї історії. Слухаючи, маестро раз по раз спроквола скошував очі на оголене стегно уважної Зулміри, що грайливо вигулькувало з-під прозорої тканини пеньюара. Та ясно, що те гріховне видовище аж ніяк не заважало духові мудреця здійматися на вершину, а навпаки — тішило його.

Втомлений старечий погляд то блукав вдалині, то вдивлявся у вічність, то повертався до реальності. Коли Пеланкі закінчив свою довжелезну розповідь, Кардозо і Са, який і без неї усе розумів, оголосив свій вердикт:

— Це все марсіани… — безапеляційно заявив він.

І раптом вибухнув сміхом, ніби йшлося про якусь бешкетну витівку, ніби на кону не стояло щастя самого Пеланкі.

— Марсіани? Які марсіани?.. Не знущайтеся з мене, сеу Кардозо! Ви моя остання надія, не підведіть мене. Які ще, матері його, марсіани? Тут очевидні речі відбуваються, а марсіани до чого? Ніхто їх не бачив, та й узагалі, де гарантія, що вони існують? А от чаклунство — то зовсім інша річ, і всі ці темні вроки готові заподіяти і «добрі» люди…

— А кому не дано їх побачити, той і не побачить… Кажу ж: це все марсіани!.. А не всі ці ваші вороги та їхні діяння… Марсіани, знаєте, вельми цікаві істоти, і особливо їх вабить техніка, вони завжди хочуть усе дослідити, а завдяки вищому складу розуму, вони не мусять покладатися на ефемерне везіння чи боятися невдачі…

— Марсіани серед нас? — втрутилася в розмову Зулміра, яка завжди була ласою до таких цікавинок. — І давно?

Загалом, хай там що ви собі подумали, Кардозо і Са не був якимось типовим картоманом чи звичайним окультистом, який шукає відповідей у кришталевій кулі; був це і не пересічний провидець, і геть не хіромант.

— О, перші марсіани прибули до нас дуже давно. Та лише троє людей бачили їх на власні очі…

— І ви один із них?

Кардозо