Читати книгу - "Танок драконів"

люди казали, що ви йдете,— мовила ткаля.— Присягалися, що бачили вас верхи на драконі — ви ширяли у високості понад юнкайськими таборами. День у день ми виглядали вас.

«Я не змогла прийти,— подумала королева.— Не наважилася».

— А коли місто впало? — запитав Скагаз.— Що сталося тоді?

— Почалася різанина. У Храмі грацій було повно хворих, які прийшли молити богів зцілити їх. Легіонери замкнули двері та смолоскипами підпалили храм. За кілька годин в різних куточках міста вже палали пожежі. Поширюючись, вони об’єднувалися. Люди висипали на вулиці, бігали туди-сюди, намагаючись утекти від полум’я, та не було куди. Юнкайці вартували брами.

— Однак вам удалося вирватися,— промовив Гирявий,— І як?

— За професією я — муляр,— відповів старий,— як мій батько і як його батько перед тим. Дідо побудував наш будинок під міським муром. Не так уже й важко було щоночі виймати кілька цеглин. Коли я розповів про це друзям, вони допомогли мені укріпити тунель, щоб не завалився. Всі були згодні, що непогано мати свій персональний вихід.

«Я вам лишила раду, щоб керувала містом,— подумала Дані,— цілителя, ученого і жерця». Вона ще пам’ятала Червоне місто таким, яким уперше його побачила: місто, пересохле і порохняве, спало за червоними цегляними стінами й бачило жорстокі сни, але жило. «На острівцях на річці Черв’як цілувалися коханці, а на Площі покари з людей лупили шкіру на ремені, а потім присмертних вішали голяка на поживу мухам».

— Добре, що ви прийшли,— промовила вона до астапорців.— У Міріні ви будете в безпеці.

Швець подякував їй, а старий муляр поцілував її ніжку, проте ткаля глянула на неї поглядом твердим, як лупак. «Вона знає, що це неправда,— подумала королева.— Знає, що я не можу гарантувати їй безпеку. Астапор палає. А наступним буде Мірін».

— Людей буде більше,— заявив Брунатний Бен, коли астапорців повели геть.— Ці троє мали коней. А більшість іде пішки.

— Скільки їх? — запитав Резнак.

Брунатний Бен знизав плечима.

— Сотні. Тисячі. Хворих, попечених, поранених. У горах повно котів і звіяних вітром, які списами й батогами женуть їх на північ, вбиваючи всіх, хто відстане.

— Ходячі голодні роти. Ще й хворі, кажете? — Резнак заломив руки.— Ваша вельможність не повинна пускати їх у місто.

— Я б не пускав,— погодився Брунатний Бен Плам.— Я, звісно, не мейстер, але навіть я знаю, що гнилі яблука слід відділяти від добрих.

— Це не яблука, Бене,— промовила Дані.— Це люди, чоловіки й жінки, хворі, голодні й налякані...— («Мої діти»).— Слід було мені йти в Астапор.

— Ваша світлість не могла їх урятувати,— сказав сер Баристан.— Ви застерігали короля Клеона не починати війну з Юнкаєм. А той був йолоп, ще й руки мав по лікоть у крові.

«А мої руки чистіші?» Дані пригадала слова Дааріо про те, що всі королі — або різники, або м’ясо.

— Клеон був ворогом нашого ворога. Якби я приєдналася до нього на Рогах Газату, можливо, нам вдалося б розчавити юнкайців.

— Якби ви забрали незаплямованих у Газат,— не погодився Гирявий,— сини гарпії...

— Знаю. Знаю. Знову повторюється історія Ірої.

— Хто така Іроя? — не зрозумів Брунатний Бен Плам.

— Дівчина, яку, як мені здавалося, я врятувала від зґвалтування та знущань. Зрештою для неї все закінчилося тільки гірше. Астапор — це десять тисяч Ірой.

— Ваша світлість не могла знати...

— Я — королева. Мій обов’язок — знати.

— Що було — загуло,— сказав Резнак мо Резнак.— Ваша вельможносте, благаю, негайно беріть шляхетного Гіздара собі за короля. Він поговорить з мудрим панством і забезпечить нам мир.

— На яких умовах?

«Стережися напахченого сенешаля»,— сказала Квейт. Жінка в масці передбачила появу кобили білої, а щодо шляхетного Резнака вона теж має рацію?

— Можливо, я ще молоденька дівчина, яка не бачила війни, але я не піду як овечка, мекаючи, в лігво гарпії. У мене поки що є незаплямовані. Є штормокруки і середні сини. Є три загони вільновідпущеників.

— І дракони,— з широкою посмішкою нагадав Брунатний Бен Плам.

— У ямі, закуті в ланцюги,— застогнав Резнак мо Резнак.— Яка користь із драконів, якщо їх неможливо контролювати? Навіть незаплямовані побоюються відчиняти двері, коли приходить час їх годувати.

— Як? Вони бояться маленьких улюбленців королеви? — Брунатний Бен примружився від подиву. Сивий капітан середніх синів гартувався у загонах вільнонайманців, у його жилах текла кров дюжини різних народів, але він завжди любив драконів, а вони любили його.

— Це вони маленькі? — вереснув Резнак.— Та це чудовиська! Чудовиська, які пожирають дітей. Ми не можемо...

— Тихо,— сказала Данерис.— Про це ми говорити не будемо.

Резнак відсахнувся, наляканий люттю в її голосі.

— Перепрошую, ваша препишносте, я не...

Його перебив Брунатний Бен Плам.

— Ваша світлосте, у юнкайців три загони вільнонайманців проти наших двох, а ще ходять чутки, що юнкайці послали людей у Волантис, щоб ті привезли ще й золотий загін. А в тих покидьків десять тисяч вояків. До того ж у юнкайців ще чотири гіскарські легіони, ба й більше, і я чув, вони послали вершників у Дотрацьке море, щоб нацькувати на нас ще і який-небудь великий халасар. Як на мене, дракони нам конче необхідні.

— Вибачте, Бене,— зітхнула Дані.— Я не наважуся звільнити драконів.

Вона бачила, що така відповідь його не влаштовує.

Плам почухав плямисті бакенбарди.

— Якщо в рівнянні немає драконів, тоді... слід нам тікати, поки кляті юнкайці не зачинили пастку... тільки спершу хай работоргівці добре заплатять нам за те, що ми заберемося. Халам вони платять, щоб ті не чіпали їхніх міст, то чому не заплатити нам? Продайте їм Мірін назад і рушайте на захід з повними возами золота, коштовностей тощо.

— Хочете, щоб я розграбувала Мірін і втекла? Ні, я такого не робитиму. Сірий Черв’яче, вільновідпущеники готові до бою?

Євнух схрестив на грудях руки.

— Це не незаплямовані, але вони вас не зганьблять. Відданий вам присягається в цьому списом і мечем, ваша вельможносте.

— Добре. Це добре.

Данерис подивилася на обличчя, які оточували її. Нахмурений Гирявий. Сер Баристан, зморшкуватий і блакитноокий. Блідий і пітний Резнак мо Резнак. Брунатний Бен, сивий аж білий, жорсткий як стара дублена шкіра. Сірий Черв’як з його гладенькими щоками, рахманний і незворушний. «Тут мав би бути Дааріо, і мої кровні вершники також,— подумала Дані.— Якщо буде битва,