Читати книгу - "Бавдоліно"

мав підстави ненавидіти Фрідріха, який під мурами Александрії послав на той світ стількох твоїх побратимів. У Ґалліполі ти сказав, що купив той перстень з трунком в оправі. Але ніхто не бачив, як ти торгувався з продавцем. Хто сказав, що там справді був цілющий трунок? Ти вже давно наготував свою отруту і зрозумів, що настала слушна хвилина. Можливо, що Фрідріх, думав ти, тільки зомлів. Ти влив йому отруту в рот, кажучи, ніби хочеш привести його до тями, і лиш пізніше, майте на увазі, лиш пізніше Соломон зрозумів, що Фрідріх мертвий.

— Поете, — сказав Бойді, падаючи навколішки, — якби ти знав, скільки разів за ті роки я справді питав себе, чи не був мій трунок часом отруйним. Але тепер, слава Богу, ти кажеш, що Фрідріх був уже мертвий, бо його вбив один з цих двох або вони обидва.

— Байдуже, — сказав голос Поета, — тут важливий намір. Але, про мене, за наміри твої судитиме тебе Бог. А я хочу тільки Ґрадаль. Відкрий покрівець.

Бойді спробував тремтячими руками відкрити релікварій, але сургуч тричі не піддавався. Борон з Кіотом відступили, а він схилився над цим доленосним вмістилищем, уже безнадійно почуваючи себе жертвою. При четвертій спробі покрівець відкрився, і з нього знов показався череп.

— На всіх триклятих святих, — загорлав Поет, виходячи з-за іконостаса.

— Він був самим втіленням люті й шаленства, мосьпане Никито, і я не впізнавав у ньому свого друга, яким він був колись. Але в ту мить я згадав, що в той день я пішов подивитись на релікварії — це було після того, як Ардзруні запропонував нам взяти їх із собою, і після того, як Зосима потай від нас сховав в одному з них Ґрадаль. Я взяв одну голову в руку — якщо добре пригадую, то була та, що стояла першою зліва, — і став її розглядати. Тоді я поклав її на місце. І коли я знов пережив той момент через п'ятнадцять років, я згадав, що поклав її скраю праворуч, останньою із семи. Коли Зосима спустився вниз, збираючись утекти з Ґрадалем і пам'ятаючи, що поклав його в останню голову зліва, тож він і взяв крайню голову зліва, але насправді то була наступна голова. Коли, від'їжджаючи, ми розділили між собою голови, я взяв свою останнім. Очевидно, то була Зосимова голова. Ти, мабуть, пам'ятаєш, що я взяв собі, нікому нічого не кажучи, ще й Абдулову голову після його смерті. А коли потім я дарував одну з цих двох голів Праксеєві, то це, напевне, була Абдулова голова — я ще тоді це зрозумів, бо відкрилася вона легко, адже печать на ній ще тоді зламав Ардзруні. Значить, майже п'ятнадцять літ, нічого не відаючи, я носив із собою Ґрадаль. Я був цього вже так певен, що мені не потрібно було навіть відкривати свою голову. Але я таки відкрив її, намагаючись зробити це нечутно. Хоч за колоною було темно, я побачив, що там і справді був Ґрадаль, устромлений у покрівець отвором уперед, а кругле дно визирало з нього, немов череп.

Поет же хапав кожного з них трьох за одяг, обсипаючи їх образами, горлаючи, що не дозволить дурити себе — у нього немов вселився злий дух. Тоді Бавдоліно залишив свій релікварій за колоною і вийшов зі схованки:

— Ґрадаль у мене, — сказав він.

Поета це заскочило зненацька. Він густо почервонів і сказав:

— Ти брехав нам весь той час. А я вважав тебе найчеснішим з-серед нас!

— Я не брехав. До нинішнього вечора я про це не знав. Це ти помилився в підрахунку голів.

Поет простяг до друга руки і сказав з піною на вустах:

— Дай мені його!

— Чому саме тобі? — спитав Бавдоліно.

— Подорож скінчилася, — повторив Поет. — І була то подорож невдала, а це моя остання можливість. Дай мені його, інакше я вб'ю тебе.

Бавдоліно ступив крок назад, стискаючи в долонях руків'я своїх арабських кинджалів.

— Ти цілком здатен це зробити, якщо заради цього предмета ти вбив Фрідріха.

— Дурниці, — сказав Поет. — Ти ж тільки-но чув, як ці троє зізналися.

— Три зізнання на одне вбивство — це щось трохи забагато, — сказав Бавдоліно. — Я б міг сказати, що навіть якщо кожен з них справді зробив те, що зробив, ти дозволив їм це зробити. Коли ти побачив, як Борон смикає за важіль помпи, досить було перешкодити йому в цьому. Коли Кіот маніпулював дзеркалами, досить було остерегти Фрідріха до того, як зійшло сонце. Ти цього не зробив. Ти хотів, щоб хтось убив Фрідріха, а ти б з цього скористався. Але я не думаю, що хтось з цих трьох бідолах причинився до смерті імператора. Коли я почув, як ти говориш з-за іконостаса, я згадав собі про голову Медузи, крізь яку з опочивальні Фрідріха було чутно те, що говорилось у приміщенні внизу. Тепер я скажу тобі, що сталося. Відколи ми вирушили в похід на Єрусалим, ти нетерпеливився, бо хотів сам податися в царство Пресвітера, везучи Ґрадаль. Ти лиш чекав на слушну нагоду, щоб позбутися імператора. Зрештою, потім з тобою поїхали ми, але ми, очевидно, не становили для тебе проблеми. А може, ти хотів зробити те, що, натомість, зробив Зосима, випередивши тебе. Цього я не знаю. Але я мав би помітити, що ти вже давно плекаєш свої власні мрії, та приязнь потьмарила мою проникливість.

— Продовжуй, — криво усміхнувся Поет.

— Продовжую. Коли в Ґалліполі Соломон купив протиотруту, я дуже добре пам'ятаю, що купець той запропонував нам ще одну плящинку, таку саму, але вона містила отруту. Відійшовши від нього, ми на короткий час втратили тебе з виду. Тоді ти знов з'явився, але без грошей, і сказав, що тебе обікрали. А насправді, поки ми ходили по базарі, ти вернувся туди і купив отруту. Під час довгої подорожі через землі Іконійського султана тобі було неважко замінити Соломонову плящинку твоєю. У вечір перед смертю Фрідріха саме ти голосно порадив йому запастися протиотрутою. Це спонукало Соломона запропонувати свою плящинку — тобто твою отруту. Ти, мабуть, пережив мить страху, коли Кіот сказав, що скуштує протиотруту, але, може, ти знав, що коли випити лиш краплю тієї рідини, нічого не буде, бо щоб умерти, треба випити її всю. Думаю, що вночі Кіот так потребував повітря саме тому, що навіть той маленький ковток теж зашкодив йому, але цього я не певен.

— А чого ти певен? — спитав Поет, усе ще криво посміхаючись.

— Я певен того, що ще