Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

тебе називати? Я навіть цього не знаю. Більшу частину життя я знала про тебе, але я не знаю, як тебе називати.

— Називай мене Річард. То моє справжнє ім’я. Називай мене так.

— Це твоє справжнє ім’я — Річард? — із сумнівом спитала вона, а він тихо розсміявся їй у шию, і по шкірі Надін побігли мурашки від огиди й хоті. — А хто обіцяв?

— Надін, — відказав він. — Я забув. Ходімо.

Він зіскочив із капота машини, не відпускаючи її рук, — і вона вже готова була вирвати їх і кинутися тікати… але чим це допоможе? Він помчить за нею, дожене, зґвалтує.

— Місяць, — промовив він. — Повний. Я теж. — Він поклав її руку на гладеньку пахвину своїх линялих джинсів — і там було щось жахливе, щось пульсувало за зубчастим холодом «блискавки».

— Ні, — тихо сказала вона, намагаючись прибрати руку, думаючи, як це все далеко від тієї іншої місячної ночі, як недосяжно далеко. То був немов інший кінець райдуги часу.

Він притис її руку до себе.

— Ходи в пустелю і будь моєю жінкою, — промовив він.

— Ні!

— Уже запізно казати «ні», дорогенька.

Вона пішла з ним. Там було постелено на землі, а поряд — чорні кістки багаття і вгорі — срібні кістки місяця.

Він поклав її там.

— Гаразд, — видихнув він. — Ну, гаразд…

Його пальці розстібнули пряжку на поясі, потім ґудзик, потім «блискавку».

Вона побачила, що він має для неї, — і закричала.

Від цього крику темний чоловік посміхнувся в нічній пітьмі — широко, блискуче, непристойно, — і місяць дивився вниз на обох, роздутий, сирно-жовтий.

Надін кричала, кричала і намагалася відповзти геть, але він схопив її; вона щосили стискала ноги, але одна з тих рук із порожніми долонями ввійшла між них, і вони розступилися, як вода, — і вона подумала: «Я буду дивитися вгору… На місяць… я нічого не відчуватиму, і все скінчиться… скінчиться… я нічого не відчую…»

І коли смертельний холод його ковзнув у неї, і рвався в неї і з неї, і бив, мов блискавка, вона опиралась, але це було марно. Він врізався в неї, як загарбник, як нищівна сила, і холодна кров линула її стегнами — і він опинився в ній, до самої матки, і місяць стояв у її очах, його холодний і срібний вогонь, і коли він кінчив — то було наче розплавлене залізо, розплавлений чавун, розплавлена мідь, і вона теж кінчила — і заволала від неймовірної насолоди, від жаху, від страху, крізь чавунні й мідні брами проходячи в край безумства, а за нею нісся, ніс її, як вітер несе осінній листок, рев його сміху; вона дивилася, як тане його лице, — і тепер воно стало кошлатою мордою демона, що схилилася над нею, демона з очима, що палають жовтим вогнем, ці очі були вікнами до пекла, страшнішого за будь-що уявлене, а проте вони були повні моторошних веселощів, ці очі стежили за кривими провулками похмурих нічних містечок; ці очі горіли, вони були блискучі і, врешті-решт, позбавлені розуму. Він почав знову… і знову… і знову. Здавалося, це не скінчиться ніколи. Холодний. Він був холодний, як смерть. І старий. Старший за людство, за землю. Знову і знову він наповнював її своїм нічним сіменем, криком, сміхом. Земля. Світло. Оргазм. Знову оргазм. Останній її зойк підхопить нічний вітер і занесе в найдальші з таємних кімнат ночі, туди, де без ліку зброї лежить і чекає на нового господаря. Кошлата голова демона, його роздвоєний язик. Його смертельний подих на її обличчя. Тепер Надін опинилась у краї безумства. Залізна брама замкнулася.

Місяць!..

——

Місяць уже майже зайшов.

Він зловив ще одного кролика, маленьку, тремтливу живу істоту, голими руками і скрутив йому шию. Розклав багаття на рештках старого — і тепер кролик смажився і навсібіч смугами розходився аромат. Вовків не було. Сьогодні вони трималися далі — і так було гоже й правильно, так їм і належало чинити. Адже це як-не-як шлюбна ніч, і ота затуманена й апатична істота, яка мляво сидить по той бік вогнища — це рум’яна молода.

Він узяв руку з її коліна і підняв. Коли відпустив — рука залишилася на тому місці: приблизно на рівні її губ. Він якусь мить роздивлявся це явище, а потім поклав її руку на місце. Там її пальці почали ворушитися, звиватися, як змії перед смертю. Він наставив два пальці на її очі — вона не моргнула. Вона сиділа й дивилася в одну точку.

Він був не на жарт здивований.

Що ж він із нею зробив?

Він не міг згадати.

Та й не важливо. Вона вагітна. Якщо вона, крім того, впала в кататонію — то що з того? Вона — чудовий інкубатор. Вона виростить, виносить його сина, а потім, виконавши своє завдання, може хоч і померти. Адже вона по це сюди прийшла.

Кріль приготувався. Він розламав його надвоє. Її частину поділив на крихітні шматочки, як для малої дитини. Він згодовував їй м’ясо по шматочку. Деякі випадали їй з рота на коліна напіврозжовані, але більшу частину вона з’їла. Якщо вона так і залишиться, потрібно буде, щоб хтось її доглядав — може, Дженні Енґстрьом.

— Було дуже гарно, люба, — тихо промовив він.

Надін порожніми очима дивилася на місяць. Флеґґ м’яко всміхнувся і з’їв свою весільну вечерю.

Після гарного сексу йому завжди хотілося їсти.

——

Він прокинувся в другій половині ночі і сів на постелі, наляканий, спантеличений… так інстинктивно, не розуміючи, боїться тварина — хижак, який відчуває, що хтось, можливо, полює на нього.

Чи це був сон? Видіння?..

Вони йдуть.

Переляканий, він намагався зрозуміти цю думку, розташувати її в певному контексті. Не вдавалося. Воно висіло в повітрі саме собою — як лихий знак.

Вони вже ближче.

Хто? Хто це ближче?

Нічний вітер шепотом пролетів повз, неначе приносячи якийсь запах. Хтось наближається, і…

Хтось іде звідси.

Поки він спав, хтось пройшов на схід повз його табір. Той самий невидимий третій? Він не знав. У небі стояв повний місяць. Чи той третій утік? Від цієї думки його охопила паніка.

Так, а хто ж іде сюди?

Він подивився на Надін. Вона спала, міцно згорнувшись у позу ембріона, якої його син прибере лише через кілька місяців.

Чи є в нього місяці?

І знову набігло відчуття паніки, відчуття того, що все починає розсипатися, кришитися. Він знову ліг, переконаний, що цієї ночі йому вже не спати. Але все ж заснув.