Читати книгу - "Лазарит"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 145 146 147 ... 179
Перейти на сторінку:
була за це йому вдячна. Проте його розпитування про Мартіна дедалі дужче бентежили її. Вона намагалася відповідати чесно і прямо… але не завжди доказувала до кінця. Принаймні, промовчала про те, що з Мартіном був рудий зброєносець Ейрік, могутній воїн із дуже виразною зовнішністю. Чим це могло допомогти або завадити Вільямові? Безперечно, її брат про щось здогадувався чи знав про Мартіна таке, чого не знала вона, але ділитися своїми міркуваннями із Джоанною він не поспішав.

Після всього пережитого в неї не було ні сил, ані сміливості допитуватися, що спричиняло його безкінечні запитання. Вільям зробив для неї головне: повернув надію – дивна любовна пригода не загрожує їй смертельним лихом. І все ж, порадив вряди-годи перевіряти чутливість пальців на руках та ногах.

Від цієї думки їй раптом стало холодно навіть під гарячим сонцем. Вона рвучко ступила до колючих заростей ялівцю і, зірвавши з руки пальчатку для їзди верхи, стиснула в долоні колючу гілку. Біль був таким, що Джоанна зойкнула. Ну от, все гаразд… Минуле в минулому – і нехай береже її завжди Пресвята Діва! А Мартін… Вона мала б ненавидіти й зневажати його. Та не існувало сили, яка могла б прогнати з її серця спогади про коротку сліпучу мить щастя…

Непростиме безглуздя!

Вона промовила це так голосно і з такою неприхованою люттю, що аж конячка сахнулася, й Джоанні довелося заспокоювати вразливу арабку.

Шотландці були вже близько. Джоаннина кобилка заклично заіржала, учувши їхніх коней. Аж раптом їй відповіло заливчасте іржання з протилежного боку. Потім почувся тупіт багатьох копит, за стовбурами замелькали силуети вершників.

Великий загін сарацинів з’явився на стежці майже одночасно із засапаними шотландцями. Очолював його поважний вельможа в розкішному персидському жупані, розшитому золотом, шабля на його поясі сяяла брильянтовою насічкою, а блакитний шовковий тюрбан скріплював переливчастий аграф. Вельможа підніс руку, наказуючи своїм попутникам стримати коней, і, примруживши темні уважні очі, почав спостерігати, як шотландці вихоплюють зброю та обступають довірену під їхню опіку знатну персону. Потім він перевів погляд на даму, оглянувши її багатий одяг, діадему, що сяяла рубіном, і кобилу неймовірної краси, яка нервово пританцьовувала на місці. На вустах у сарацина зазміїлася вдоволена посмішка.

Осберт Оліфард з оголеним мечем у руці затулив собою Джоанну.

– Скачіть, міледі! Ми затримаємо невірних. Скачіть негайно, кажу вам!

– Але ж, в ім’я Господа, як? – із відчаєм відізвалась Джоанна. Їх уже оточували численні сарацинські воїни.

Аж тут їхній очільник, що спостерігав за цією сценою, заговорив лінгва-франка:[149]

– Шляхетна пані, заспокойте ваших хоробрих лицарів! Бо може статися, що ангел смерті Азраїл передчасно з’явиться по їхні душі!

Те, що сарацин розмовляє зрозумілою мовою, нехай і неправильно вимовляючи багато слів, здивувало всіх – і Джоанну, і вояків з її почту. Вони перезирнулися, але не рушили з місця. Сарацин продовжував:

– Ми нікому не завдамо шкоди. Я радий цій зустрічі й прошу вас прямувати за мною.

– Куди? – запитала Джоанна. – У полон?

Вельможа розсміявся.

– Ні, я запрошую вас бути моїми гостями. Присягаюся в цьому милосердям Аллаха, – нехай славиться він навіки! – Сарацин звів відкриті долоні до неба, а потім несподівано усміхнувся, показавши чудові білі зуби, які особливо контрастували зі смаглявою шкірою його обличчя. – Невже вам, базарянам, так складно повірити: я лише дотримуюся закону гостинності, що його свято шанують мої одновірці. Адже ви знаєте: нині між нашими народами перемир’я, чи не так, благородна пані Джоанно? – він ледь схилив голову, обернувшись до молодої жінки, яка, вражена всім, що відбувається, не могла вимовити й слова.

Її розгубленість розвеселила сарацина ще дужче. Заливчастий сміх вельможі, немов у дзеркалі, відбився на обличчях його супутників – вони теж заусміхалися й опустили шаблі.

Емір промовив, притиснувши руки до грудей:

– Я повторюю своє запрошення. І нехай плями прокази вкриють того, хто перший наважиться почати сварку, тим паче зараз, коли між нашими правителями – мир.

Від згадки про лепру Джоанна здригнулася. Вона напівголосом звеліла шотландцям сховати зброю та не виказувати ворожості, сама ж ступила до свого коня. На її подив, знатний сарацин умить опинився поруч, і, склавши руки в замок, допоміг їй піднятися в сідло. Це справило враження навіть на похмурих шотландців. І все ж Осберт запитав:

– Ви присягаєтеся, що це не пастка? Як нам знати, чи можемо ми довіритися сарацинам…

– Я сказав, що ви мої гості, – обернувся до лицаря мусульманин. – До того ж, – додав він, ідучи до свого коня, – вибору ви не маєте.

Осберт ледве стримався, щоб знову не вихопити меча, однак ударити ворога в спину означало б завдати удару по власній честі.

Кавалькада далеко розтягнулася стежкою. Джоанна їхала поруч із вельможею, який не відводив від неї очей, а шотландці – за нею на певній відстані, оточені сарацинськими воїнами.

– Чи можу я знати, кому зобов’язана знайомством зі східною гостинністю? – запитала нарешті Джоанна, глянувши на незнайомця. Його пильна увага починала її стомлювати.

– О лагідна пері, я лише емір великого султана Саладіна. А звати мене… Наші імена занадто складні для франків, тому ви можете називати мене просто Малік.

– Однак ви непогано володієте лінгва-франка, – зауважила Джоанна, щоб приховати збентеження. Знатній дамі не годиться ніяковіти – хоч із ким би вона розмовляла, другом чи ворогом.

– Я хочу знати все про народ, з яким воюю, – мовив попутник, не припиняючи усміхатися. – А мови білоголових франків мене навчила одна жінка з гарему мого батька. Але це було давно, і багато вже забулося.

Однак розмовляв цей чоловік таки непогано. Хто ж він?

На вигляд уже не юнак, але й не старий. Проте його доглянуту бороду де-не-де пронизують світлі ниточки сивини. Під розкішним блідо-блакитним тюрбаном його обличчя здається особливо смаглявим, а в темних очах весь час спалахують веселі іскорки, та й легкі зморщечки в кутиках очей свідчать швидше не про вік, а про звичку сміятися. Овал обличчя благородно видовжений, ніс тонкий і вигнутий, як у яструба. За європейськими мірками, він не красень, але по-своєму привабливий – худорлявий, чудово тримається в сідлі, з виправкою досвідченого воїна. І в його манерах відчувається звичка наказувати. Ось і зараз: самим лише помахом руки емір зупинив загін на просторій галявині, і, поки вояки спішувалися, найближчий із них притримав його коня.

Джоанна відразу зрозуміла: вельможа та його люди перебувають тут давно – у сутінку чинари виднілися розстелені рогіжки, над ямою з вугіллям смажилася на вертлюзі туша лані.

– Нехай ваші супутники зачекають тут, – сказав емір Малік, пропонуючи Джоанні

1 ... 145 146 147 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарит», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лазарит"