Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Ято-Ка передав нам бажання Вбивчої Руки, — відповів Кривава Рука. — Ти — вождь апачів, і ми підкоряємося твоїй волі. Нехай ці десять воїнів негайно повертаються до свого стійбища, ми не будемо переслідувати їх.

— А їхнього молодого вождя Піду?

— Я бачив, що Вбивча Рука курив з ним люльку миру.

— І що ти на це скажеш?

— Нехай він їде з нами і буде нашим гостем стільки часу, скільки сам забажає, але потім він знову стане нашим ворогом.

— Дякую тобі. Тепер воїни апачів поїдуть зі мною навздогін за вбивцею Інчу-Чуни і його дочки. Коли наша помста здійсниться, я сам поведу їх на могилу вождя Віннету.

— Хуґ! — відповів Тілл-Лата, торкаючись своєю рукою до моєї.

Я подав знак Піді, він з острахом під’їхав до нас, вислухав умови апачів і відіслав своїх воїнів додому, а ми продовжили шлях уздовж берегів Ріо-Пекос униз за течією. Увечері ми стали табором на нічліг.

Ми перебували у володіннях апачів і не остерігалися нападу ворогів, тому розпалили багаття. Сидячи навколо вогню, ми неквапливо жували м’ясо, а я розповідав про загибель Віннету. Коли я закінчив говорити, апачі довго мовчали, вражені мужністю свого вождя, а потім почалися спогади. Воїни перебирали всі військові походи з Віннету, всі небезпечні сутички, з яких він незмінно виходив переможцем, називали поіменно численних ворогів, чиї скальпи він носив на поясі. А мені здавалося, що мій друг і брат, мій улюблений Віннету, знову лежить у мене на колінах і спливає кров’ю.

Потім мені наснився сон. На краю бездонної прірви лежали купи золота, вони блищали на сонці, а Сантер із диявольським реготом скидав їх донизу. Я хотів зупинити Сантера і врятувати скарби, кинувся з голими руками на негідника, але він не піддавався, ставав усе сильнішим, і я ніяк не міг його здолати. Раптом земля розступилася під нами, я чудом устиг відскочити вбік і втриматися на краю. Земля ходором ходила у мене під ногами, я бачив, як Сантер разом із золотом летить у глибоченну порожнечу.

Мене аж холодний піт пройняв, і я прокинувся. Весь наступний день я не міг позбутися відчуття, що бачив віщий сон.

На світанку ми знову рушили в дорогу й зупинилися на короткий відпочинок тільки близько полудня. Ми поспішали чимшвидше дістатися до пуебло, впевнені в тому, що Сантер там довго не затримається.

Сонце хилилося до заходу, коли ми нарешті дісталися до пуебло. Праворуч, на вершині пагорба, виднівся хрест на могилі Клекі-Петри. Трохи нижче за течією річки я впізнав те місце, де колись боровся за своє життя, змагаючись у плаванні з Інчу-Чуною. Скільки разів разом з Віннету ми сиділи на цьому березі, розмовляючи про давно минулі дні.

За поворотом долини перед нами розгорнулося пуебло апачів — величезна пірамідальна споруда з кількох ярусів, що слугує і житлом, і фортецею. Дим, що курився з різних поверхів, підказував нам, що жінки вже почали готувати вечерю. Нас помітили. Тілл-Лата приклав долоню до губ і крикнув:

— Вбивча Рука! До нас прибув Вбивча Рука! Воїни, поспішайте назустріч йому!

Індіанці заметушилися, як потривожений мурашник, звідусіль лунали голосні вигуки, з’явилися сходи, а коли ми спíшилися й почали підніматися нагору, з усіх боків потягнулися маленькі й великі руки, щоб дотиком привітати нас. На жаль, зустріч не була радісною. Я вперше повертався в пуебло без Віннету, якому вже не судилося побачити свій рідний дім.

Я вже згадував, що в пуебло мешкала лише частина апачів, найближчі друзі Віннету, решта жила в розкиданих по околицях стійбищах. Мене засипали питаннями, але ми поспішали знайти Сантера, тож насамперед я запитав:

— Де Інта? Я повинен негайно бачити його.

— Він у себе, — відповіли мені. — Зараз ми його покличемо.

— Інта старий і слабкий, я сам піду до нього.

Мене провели до видовбаної у скелі невеликої келії.

Старий зрадів мені й почав довгу вітальну промову.

— Тут був хтось із блідолицих? — обірвав я його.

— Так, — здивовано відповів Інта.

— Коли?

— Вчора.

— Він назвав своє ім’я?

— Ні. Він сказав, що Віннету заборонив йому називати себе.

— Де він зараз?

— Він уже пішов.

— Чи довго він був у пуебло?

— Цей час блідолиці називають годиною.

— Він сам прийшов до тебе?

— Він знайшов мене, показав тотем Віннету, вирізаний на шкірі, і сказав, що повинен виконати останню волю вождя апачів.

— Що він вимагав від тебе?

— Він хотів, щоб я описав озеро, яке ви назвали Декліл-То. Я описав, бо так хотів Віннету.

— Що ти сказав йому?

— Я описав дорогу до озера, скелю й водоспад.

— І дорогу до каменя, який нависає над стежкою?

— Так. Він легко знайде це місце. Я був дуже радий, що можу поговорити з ним про місця, які колись відвідав з Віннету й Вбивчою Рукою. Віннету покинув нас назавжди і пішов в Країну вічного полювання, але незабаром я знову побачу його.

Старого не можна було звинуватити ні в чому. Сантер показав йому тотем вождя, й Інта послухався. Але мені треба було дізнатися більше деталей, і я розпитував його далі:

— Кінь блідолицього був утомлений?

— Коли він виїжджав з пуебло, кінь біг жваво, немов після гарного відпочинку.

— Він їв тут?

— Так, але небагато, він не мав часу на це.

— Блідолиций просив щось у синів апачів?