Читати книгу - "Засвіти"

Потій Солтенко... Трохим Топига... Лаврін Вовченко... Максим Нестеренко... Мина Джулай... Антін Ганджа... Отар Шангірей... Прокіп Шумейко... Іван Сірко».

Маршали уважно вслуховувалися в імена названих, безцеремонно в лорнети роздивлялися і міряли статуру кожного, струшуючи білими буклями париків, робили витончено-шанобливі поклони в їхній бік, поки, нарешті, завчено не подякували за репрезент товмачеві... Якийсь мент у наметі панувала мовчанка, присутні аналізували перше враження, поки не заговорив, ковтаючи скоромовкою слова, наче спішив на пожежу, маршал Сентерро. Почавши із становища ворожих та своїх військ на підступах до Кале і їхнього розташування на зробленій наспіх П’єром Шевальє карті, що видалася надзвичайно дивною для січовиків, він поволі заглибився у середину і початки цієї війни, доки порівнювально не перескочив поволі до давнини і не застряв у її нетрях, що аж Ярослав Вешняк та Ханенко змушені були його виручати на велике здивування Шевальє і Тюрена.

Чого лише не згадувалося велемовним і заслуженим маршалом! І війни легендарних галлів з бриттами, і наступи норманнів та готів, і Пунічну, подібну оцій, війну, і бої за Карфаген. Не забув пом’янути і стратегів: Македонського, Цезаря, Суллу, найяснішого Людовіка, кардинала Мазаріні, принца Конде, герцога Бойоні, Антуана де Грамона, герцога і маршала Ніколь Вільруа, молодого Жан-Батіста Кольбера, Філіппа і маркіза Лейда... Відмітив він і заслуги П’єра Шевальє, вказавши на зразкову скромність останнього... Помітивши, що його оповідь справляє певне враження на присутніх, він глибокодумно помовчав, поправив буклі парика і знову поліз у Столітню війну.

Присутні, як зговорившись, вдавали, що вони все зрозуміли і тому ошелешені і знаннями маршала, і вмінням подати оті знання навіть їм, чужинцям. Правда, один з них, отой Богдан-Зіновій, таки не втримався і порушив німу придушеність питанням, та ще латинською мовою, що зовсім спантеличило маршала.

Шеф-колонель, похваливши за надзвичайну освіченість маршала, попросив того розповісти дещо ширше про бої при Азенкурі, бо він, шеф-колонель, досі знав, що при отому злощасному Азенкурі був не лише король, але й усе королівство Франції в полоні.

Зачувши те, маршал Сентерро засовався, стріпнув головою, ніби відкидав оті завадливі буклі парика, подивився довгим поглядом на шеф-колонеля і, посміхнувшись, ніби той сказав йому якусь неймовірну приємність, розвів руками, припрошуючи до розмови ще свого сподвижника Тюрена.

54.

Довго і зацікавлено чекали маршали, проходжуючись по своєму просторому наметі, рішенця козаків-степовиків, сумніваючись, що ті дійдуть колись якогось рішенця. Та нарешті він був готовий, і за наказом Богдана Хмеля Ярослав Вешняк, на загальне здивування маршалів, картавою французькою мовою об’явив умови:

— Полковники вже нині мусять детально оглянути твердиню, переодягтись у одіж кастільців і під їхнім штандартом; військо П’єра Шевальє, що складається із польських піхотинців, буде стояти на віддалі однієї милі від Кале на суші і без погоджень з полковниками не зрушить з місця, лише подаючи весь час знак до того; полковники вже тепер вимагають десять проводжатих і між ними одного винаря з вином у трьох барилах на фірі та стільки талярів, щоб вистачило окупити вартість отого вина; маршали дадуть негайно десять одягів черниць і стільки ж убрань селянок з білими прапорцями для кожної; мосьє маршали небарно забезпечать їх десятьма легкими релями-човнами і досвідченими, обізнаними з місцевістю, сміливими і вірними стерничими; полковникам мусить бути передано двісті гаківниць-мортир, фальконетів, аркебузів та п’ять бомбард, запряжених укінь з усім начинням на п’ять годин бою; маршали забезпечать козаків двома тисячами погодинних смолоскипів і двома сотнями певної товщини і довжини кілків-шестів із береста...

Мосьє маршали, вслухаючись в оті умови, зачитані Вешняком, зважували їхню поцінність, перепитували, не осягаючи кмітом, як з тим полагодитись. Вони-бо згодні з вимогами шановних воїнів. Їм не тяжко виконати їх, та — війна вночі?.. Нечуваний і сумнівний намір! Її не практикували навіть великі стратеги світу, а тому і вони, маршали, тільки з поваги до «мосьє колонель» згодні зробити послугу і дати все, чого бажають, не несучи відповідальності за можливі жертви і поразку...

І таки дотримали стратеги слова, бо вже за годину чи дві кількадесят перевдягнутих козаків пішли ватагою за громохкими балагулами-фірами, на яких були й барила з вином, кошики овочів, а самі козаки — у селянських убраннях та в одязі черниць. Фіри тримали путь на Кале.

Ні мосьє Сентерро, ні мосьє Тюрен і не подумали обмовитись, що вони ні на йоту не вірять в оті прожекти, в оту козацьку химеру-затію, але й не перечили їй, адже мали наказ дюка Конде та де Брежі, що спішно від’їхали до Парижа, про «всесприяння» оцим «купжеретам»-головорізам, як уже встигли охрестити старшин і їхніх підлеглих «козакен».

Сидячи в наметі, стратеги обдумували, як виправдатись перед дюком Конде за бачену вже ними поразку в оцьому суксцесі. Кожний з них, мудруючи над слоновими постатьками на шахівниці, уже придумав для себе перший-ліпший оправд на позавтра, обмізкував його всякими алібі, перевірив у пам’яті деталі й байдуже ставив під шах короля, не турбуючись вислідом гри-розваги...

Улаштовувало вирішення козацьких старшин і польського воєводу П’єра Шевальє. Якщо трапиться так, що переможуть козаки (а він, на відміну від маршалів, вірив у це), для нього теж буде немалий зиск: адже забезпечував маневр.

Роздумуючи над отією перемогою козаків, він поволі виходив на стежину його давньої мрії, райдужну і проторену, осявався нею і, пов’язуючи себе з отими ратними суксцесами козаків, малював свою будучність не коло оцих смердючих військ, а в палацах і твердинях, що дорівнюватимуть, красою палацам дюка Конде і твердиням радника де Брежі... Кількалітнє служіння короні польській серед отого різношерстого козацького шарварку, в закапелках Подніпров’я чи й серед чистого степу не давало йому, досвідченому служці корони, можливості нехтувати загальною думкою про кміт козацького бидла, бо, навпаки, розсудливість, сміливість, винахідлива самостійність і щедрість окремих козацьких воєвод-ватажків його глибоко захоплювала, підкоряла, зачаровувала... В голові у нього вже давно визрів намір,