Читати книгу - "Пташиний спів"

святковий настрій. Сім’ї виїжджали на прогулянки на старих машинах, екіпажах з четвіркою коней або навіть велосипедах — на будь-чому, що рухалося. Декілька маленьких хлопчиків бігали мощеними дорогами, щось викрикуючи водіям.

Стівен просувався крізь натовп у дещо спантеличеному стані. Користуючись вказівками Жанни, він дійшов до собору та попрямував до старої частини міста часів Середньовіччя. Жанна винаймала тут кімнату, поки не було можливості повернутися до Ам’єна.

Вона чекала на нього, коли пролунав дзвінок. Через внутрішній дворик вона провела його у своє житло — дві кімнати на другому поверсі. З Ам’єна вона привезла небагато речей, але за допомогою них змогла створити тут затишну атмосферу. Запросивши Стівена сісти в одне з двох крісел, сама сіла в інше та подивилася на нього. Він дуже схуд, шкіра біля очей вкрилася зморшками. Вираз обличчя втратив свою звичну стриманість — Жанні воно навіть здалося порожнім. Волосся, правда, залишилося таким же густим, але майже повсюди вже прорізалася сивина. Рухався він як сновида, немов повітря навколо нього було таким густим, що доводилося його розштовхувати. Курив він так, що, здавалося, він і не усвідомлював, що курить, — попіл падав просто на одяг.

І це той чоловік, який вісім років тому запаморочив голову її сестрі. Ізабель нічого не розповідала щодо фізичної сторони їх стосунків, але Жанна змогла скласти певний образ Стівена, судячи з того, як часто сестра згадувала його плечі, очі та майстерні руки.

Зараз же перед собою Жанна бачила іншого чоловіка — було важко повірити, що це та сама людина. І ця думка її заспокоювала.

Вони пішли гуляти містом, а потім сіли у парку біля музею.

— Що у вас сталося весною? — запитав Стівен. — Я не отримував листів.

— Я писала, — заперечила вона. — Може, вони загубилися? Тоді в місті було дуже багато біженців з інших частин країни — німці наступали. Потім місто почали обстрілювати, і мер дав вказівку евакуювати жителів. Я тоді лишилася, бо не хотіла повертатися в Руан. Німці обстрілювали Ам’єн вночі, використовуючи сигнальні ракети для наведення вогню. Було дуже страшно. Я допомагала виймати вітражне скло з вікон у соборі — ми загорнули його у ковдри. Зрештою, мені таки довелося поїхати звідти, але я не сказала батькам, куди саме. Друзі дитинства допомогли мені знайти ці кімнати, і батьки не знають, що я тут.

— А вони б сердилися, якби дізналися?

— Я не знаю. Мабуть, вони вже втратили будь-які надії щодо своїх дочок. Вони чули, що Ізабель виїхала до Німеччини — їм написав друг Азера з Ам’єна, Берар. Він казав, що їм слід про це знати.

Стівен тихенько проспівав:

— «І маленький чо-о-овник попли-и-и-ив».

— Що це за пісня?

— Я був знайомий з цим чоловіком. Коли жив у будинку Азера, він часто приходив у гості. Грубий чоловічок з абсурдними уявленнями, сповнений почуття власної значущості. Але на людей, як не дивно, він впливав.

— Я написала Ізабель про це. Вона розповіла мені, що коли німці уперше узяли місто, цей Берар запропонував німецькому коменданту жити у своєму домі. Він сподівався, що вони цілу війну пробудуть у місті, і коли через кілька днів вони пішли, то залишився посоромлений. Ізабель казала, що він намагався потім якось виправдатися і не замовкав з пустими воєнними промовами.

— Але сам в армію не пішов?

— Ні. Він, може, вже застарий для цього. Ізабель писала, що вона щаслива. Але Макс не дуже швидко одужує. Йому ампутували ногу, і він ніяк не може відновити сили. Вона дуже віддана йому.

Стівен кивнув.

— Шкода його, нещасного.

— А як щодо вас? — вона узяла його за руку та любовно, по-сестринськи, стисла її. — Ви такий блідий і подумки наче десь не тут. Я хвилююся за вас. Я казала вже, так? Ви, мабуть, і харчуєтеся погано.

Стівен всміхнувся.

— Зі мною все добре. Та й годували значно краще і більше на тій посаді, яку я обіймав дотепер.

— Чого ж ви так схудли?

— Навіть не знаю, — він знизав плечима.

Темні очі Жанни спалахнули серйозністю. Вона сильніше стисла його руку та подивилася йому у вічі.

— Стівене, ви маєте триматися. Не можна дозволяти собі здатися. Вже майже кінець. Будь-якого моменту буде фінальний наступ, і ви знову зможете повернутися до нормального життя.

— Повернутися? Я не пам’ятаю свого життя. Я не знаю, де його шукати тепер.

— Не можна так говорити, — Жанна сердилася. Щоки її почервоніли — Стівен побачив це вперше від моменту їхнього знайомства. Свої слова вона ніби підкреслювала, стукаючи долонею об лавку, на якій вони сиділи. — Звичайно, ви не повернетеся до того, що робили у Парижі, — вешталися то тут, то там, теслярували. Ви зможете займатися чимось кращим, чимось вартим вашого часу.

Стівен повільно підвів на неї очі.

— Ви дуже хороша людина, Жанно. Я зроблю так, як ви кажете. Та справа не у тому, з чого складалось моє загублене життя, а в самій реальності.

Очі Жанни застелили сльози.

— Тоді ми маємо його повернути. Я його поверну вам. Я допоможу вам знайти усе, що ви загубили. Немає нічого, що неможливо повернути.