Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

«журфікси» не протовпишся і що вона часто бачила там кількох королівських високостів, які у неї тільки кидали візитів-ки. Марно вона заучувала деякі Оріанині слівця, марно замовляла собі такі самі сукні й подавала у себе на чаюванні той самий тортик із суницями; бували дні, коли вона цілісінький день просиджувала сама з якоюсь статс-дамою або з радницею того чи іншого посольства. Ось чому, коли хтось (як колись Сванн) засиджувався наприкінці дня на дві години в дукині, а принцесу Пармську візитував один раз на два роки, то принцеса не мала великої охоти, навіть на догоду Оріані, «кликати» якогось там Сванна на обід. Словом, кожна Оріанина візита завдавала принцесі Пармській чимало клопоту — так вона потерпала, що Оріані все у неї не сподобається. Зате — з тієї самої причини — коли принцеса Пармська приходила обідати до дукині Ґермантської, вона була заздалегідь певна, що в дукині все буде добре, чудово; боялася вона лише одного: що не збагне, не запам’ятає і не засвоїть думок, а також не зуміє сподобатися людям, не зуміє об-бутися серед них. Ось чому я підсичував її захланну увагу не менше, ніж новація заклечувати стіл гірляндами з овочами, але її бентежило, що ж саме — нова мода оздоблювати стіл чи моя присутність — особливо вабить до Оріани, становить таємницю успіху її раутів, і, щоб розкрити її, вона надумала на найближчому обіді краще розглянути і ту і ту принаду. Захоплену цікавість, з якою принцеса Пармська являлася до дукині, цілком виправдувала, зрештою, весела, грізна, збудлива стихія, куди її високість поринала з певним страхом, трепетом і залассям (ніби в одну з тих хвиль, що «накривають з головою», від яких застерігають ті, хто наглядає за купальниками, застерігають тому, що самі плавати не вміють) і звідки вона виходила відсвіжена, щаслива, помолоділа, — стихія, іменована дотепністю Ґермантів. Дотепність Ґермантів — на дукинину думку, поняття таке саме умовне, як квадратура кола, бо вона гадала, що з усіх Ґермантів вирізняється нею лише вона, — славилася так само, як турський паштет або реймські бісквіти. Звичайно (склад мислення — це не колір волосся чи шкіри, і він не передається), деякі дукинині приятелі, не спокревнені з нею, були так само дотепні, як вона, зате до деяких Ґермантів дотепність ніяким світом не могла достукатися — надто відпорні були їхні голови. Але не спокревнені з ду-кинею державці ґермантівської дотепности зазвичай були люди неабиякі, які могли б висунутися в мистецтві, дипломатії, на парламентській трибуні чи в війську, але воліли вражати талантом у якомусь гурті. Такий вибір пояснювався, може, недостатньою їхньою самобутністю, недостатньою ініціативністю, незагарто-ваністю, нездоров’ям, безталанням або ж снобізмом.

Якщо для декого (треба сказати, що то були випадки виняткові) салон Ґермантів і став могилою його кар’єри', то самі Ґер-манти тут винні не були. Так, скажімо, лікар, маляр і дипломат — всі люди з великим майбутнім — кар’єру провалили, попри свою неабияку обдарованість, бо через свою близькість до Ґермантів двоє перших здобули славу дамських підлабузників, а третій назадника, і це їх погубило в очах товаришів. Стародавня тога і червоний точок, у які досі вбираються члени факультетських нрезидій, є або принаймні були зовсім недавно чистим пережитком зашкарублої і відсталої від життя кастовости. Під своїми точками з золотими галками, мов ті юдейські первосвященики під стіжкуватими ковпаками, «професори» зашкарубли вже — за кілька років до справи Дрейфуса — в нетолерантно фарисейських поглядах. Дю Бульбон у душі був мистець, але його вберегло те, що він не любив вищого світу. Котгар учащав до Вердюренів. Але пані Вердюрен була його пацієнтка; причому Котгара рятувала його посполитість; нарешті, він запрошував лише факультетників до себе додому на вечірки, пропахлі карболкою. Але в сильних корпораціях, де зрештою остракізм забобонів винагороджувався цілковитою непохибністю найвищих моральних засад, непохит-ніших, ніж у ліберальних середовищах — вільніших і стійкіших, професор у своїх шарлатових атласних шатах, підбитих горностаями, як у венецького дожа (тобто дука), замкнутого у своєму герцогському палаці, міг бути так само чеснотливий, таких самих шляхетних переконань, але водночас так само нетолерантний до чужорідного елементу, як інший дук — зацний, але грізний дук де Сен-Сімон. Чужорідним елементом був для професора світський лікар, лікар з зовсім іншими манерами, зовсім іншими знайомими. Щоб догодити і нашим і вашим, побідаха, остерігаючись, як би колегам не здалося, що ними гордують (що то думати по-світському!), оскільки він не зводить їх із дукинею Германською, сподівався роззброїти їх, влаштовуючи «змішані» обіди, де ескулапи розчинялися в масі світовців. Він і гадки не мав, що підписує собі засуд на горло, чи радше дізнався про це, як Рада десяти (насправді до ради належало не десять душ, а більше) мала обсадити звільнену катедру, — отоді з фатальної урни діставалося ім’я лікаря хоча й пересічного, зате такого, як усі, і в старій будові факультету лунало veto, таке саме врочисте, таке саме кумедне і таке саме грізне, як juro, після якого сконав Мольєр. Не краща спіткала доля і маляра, він усе життя проходив з паличкою світов-ця, тоді як світовці з пензлем у руках зрештою домагалися того, щоб їм начепили паличку маляра; те саме сталося і з дипломатом, який мав забагато знайомих серед назадників.

Але то були геть поодинокі випадки. Серед вишуканих людей, що утворювали салон Ґермантів, переважали ті, хто добровільно (бодай у власних очах) зрікся решти, зрікся всього несумісного з ґермантівським духом, з ґречністю Ґермантів, з їхнім незрівнянним чаром, ненависним для всякої більш-менш централізованої «корпорації».

І ті, хто знав, що колись один із постійних гостей дукинино-го салону дістав золоту медаль у Салоні, що другий гість, секретар колегії адвокатів, з успіхом виступав у Палаті депутатів, що третій вельми прислужився Франції на дипломатичній службі, могли б уважати за невдах людей, які від двадцяти років уже нічого не робили. Але «поінформованих» було небагато, а невдахам про це і в голову не прийшло б згадувати, бо для них давні титули стали вже безвартісні — так сильно на них впливала дотепність Ґермантів. Хіба ця дотепність не обзивала «занудою» або «прикажчиком» відомих міністрів: одного трохи бришкли-вого, а другого — каламбурника, міністрів, яким газети співали хвалу, але дукиня Ґермантська позіхала і совалася від нетерплячки, якщо необачна господиня дому підсаджувала когось до неї? А все тому, що слава великого державного мужа дукиню не хвилювала, і ті з її приятелів, які зреклися