Читати книгу - "Королівство шахраїв"

151
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 145 146 147 ... 149
Перейти на сторінку:
за ним туди, якщо не хоче теж потонути.

Там, на Чорному Серпанку, він казав їй, що вони боролися б разом за свій шлях на волю. «Витягнули б ножі, заблищали б наші пістолі. Тому що саме це ми робимо». Інеж битиметься за нього, але вона не може його зцілити. І не марнуватиме своє життя на спроби.

Дівчина відчула, як кісточки його пальців ковзнули повз її. А потім його рука опинилася в її руці, його долоня притиснулася до її власної. Каз затремтів і повільно переплів їхні пальці.

Вони довго стояли там, узявшись за руки і вдивляючись у сіру широчінь неба.

За кілька причалів від «Мари» пришвартувався равканський корабель із двоголовим орлом Ланцових — мабуть, на ньому припливли туристи або іммігранти в пошуках роботи. Світ змінився. Світ жив далі.

— Казе, — запитала раптом Інеж, — чому ворони?

— Ворон і кубок? Мабуть, тому, що ворони — сміттярі. Вони прибирають падаль.

— Я не мала на увазі татуювання Покидьків. Воно таке ж старе, як сама банда. Чому ти обрав їх? Твій ціпок. «Воронячий клуб». Ти міг би вибрати собі новий символ, вигадати новий міф.

Казові очі кольору гіркої кави невідривно стежили за небокраєм, і сонце, що сходило над ним, пофарбувало їх у блідо-золотий.

— Ворони пам’ятають людські обличчя. Вони пам’ятають людей, які їх годують, які добре до них ставляться. І тих, хто погано ставиться, теж пам’ятають.

— Справді?

Він повільно кивнув.

— Вони не забувають. Розповідають одне одному, за ким доглядати, а кого остерігатися, — сказав Бреккер, показуючи на гавань воронячою головою на своєму ціпку, — подивись.

Інеж підняла підзорну трубу і знову вдивилася в гавань, де з корабля спускалися пасажири, але картинка була нечіткою. Дівчина неохоче відпустила Казову руку. Його дотик здавався обіцянкою, і їй не хотілося відпускати його. Вона налаштувала лінзи й помітила дві постаті, що спускалися трапом. Їхні кроки були граціозні, постави — прямі, мов леза ножів. Ці двоє рухалися, як сулійські акробати.

Мара різко ковтнула повітря. Кожна її клітинка сфокусувалася, наче лінзи підзорної труби. Мозок відмовлявся повірити побаченому. Це не могло бути реальним. Це була ілюзія, хибне відображення, обман, створений райдужним склом. Ось вона знову вдихне — і зображення розпадеться на шматки.

Інеж потягнулася до Казового рукава. Вона ось-ось впаде. Хлопець обійняв її, підтримуючи.

Її свідомість розкололася. Одна половина помічала його голі пальці на своєму рукаві, його розширені зіниці, те, як його тіло обхопило її власне. Друга половина досі намагалася осягнути побачене.

Його темні брови зібралися в єдину лінію.

— Я не був упевнений. Мені не слід було...

Вона майже не чула його через гупання свого серця.

— Як? — витиснула із себе Інеж. Голос був грубим і сухим від невиплаканих сліз. — Як ти їх знайшов?

— Послуга Штурмгонда. Він розіслав шпигунів. Це було частиною нашої угоди. Якщо це не було помилкою...

— Ні, — заперечила Інеж, і з очей нарешті полилися сльози. — Це не було помилкою.

— Звісно ж, якби під час завдання щось пішло не так, вони припливли б і знайшли тут твій труп.

Інеж задихнулася від сміху.

— Просто дай мені цим насолодитися. — Дівчина випросталася, повернувши собі рівновагу. Невже вона справді думала, що світ не змінився? Якою ж дурепою вона була! Світ складається з див, несподіваних землетрусів, штормів, що налітають нізвідки й можуть змінити обриси континенту. Хлопець поруч із нею. Майбутнє попереду. Усе було можливим.

Тепер Інеж затремтіла, затиснувши долонями вуста, і спостерігала, як вони рухалися доком до набережної. Вона кинулася вперед, а потім повернулася до Каза.

— Ходімо зі мною, — запропонувала. — Ходімо зустрінемо їх.

Каз кивнув, наче збираючись із силами, і знову стиснув пальці на ціпку.

— Зачекай, — попросив він. Його обпечений голос здавався хрипкішим, ніж зазвичай. — Краватка рівно зав’язана?

Інеж засміялася, і каптур впав із волосся.

— Це сміх, — пробурмотів Каз, але дівчина вже бігла набережною, ледве торкаючись ногами землі.

— Мамо! — гукнула вона. — Тату!

Інеж бачила, як вони обернулися, бачила, як мама схопилася за батькову руку. Вони побігли назустріч доньці.

Серце Інеж перетворилося на річку, що несла дівчину у відкрите море.

45. Пекка

екка сидів у вітальні свого заміського будинку, визираючи на вулицю крізь білу мереживну фіранку. Каельське мереживо. Імпортоване з Марох Ґлена. Пекка не шкодував грошей, вилизуючи цей дім. Він збудував його з нуля, визначаючи розміри всіх кімнат, ретельно вибираючи лак для підлоги, кожен світильник і меблі. «Смарагдовий палац» був його неабиякою гордістю, «Каельський принц» — діамантом у короні його імперії, свідченням розкоші та стилю, прикрашеним із найпоказнішою пишністю в Бочці. Але тут був його дім, його фортеця. Кожна дрібниця нагадувала про респектабельність, процвітання й міць.

Пекка почувався тут у безпеці, у безпеці разом зі своїм сином та охоронцями, яким він так щедро платив. Утім, він відійшов від вікна. Краще не давати жодних шансів. Там було чимало місць, де міг заховатися вправний стрілець. Можливо, йому варто зрубати берези, що ростуть уздовж газону.

Роллінз намагався зрозуміти, куди його завело життя. Місяць тому він був багатієм, чоловіком, з яким рахувалися, королем. А тепер?

Він міцніше приснув до себе сина й погладив його руде волосся. Хлопчик крутився в нього на колінах.

— Я хочу піти погратися! — сказав Альбі, зістрибуючи з Печчиних колін, не виймаючи з рота великого пальця і притискаючи до себе маленького м’якого лева — одного з багатьох, яких він мав. Пекка ледве міг дивитися на цю іграшку. Каз Бреккер блефував, а він повірив.

Але було й дещо гірше. Бреккер оселився в його голові. Пекка не міг відігнати думку про свого хлопчика, свого досконалого хлопчика, похованого під грудками землі; він кликав його, просився до батька, а Пекка не міг прийти і врятувати сина. Часом його син плакав десь у полях, а він не знав, де копати. Часом сам Пекка лежав у могилі, паралізований землею, яку кидали на нього — спочатку вона легко стукотіла, мов дощ, а потім важкі грудки набивалися в рот і крали з грудей повітря. Він чув, як угорі над ним сміються люди: хлопчики, дівчатка, жінки й чоловіки. На тлі синього сутінкового неба вони були силуетами, їхні обличчя губилися в затінку, але він

1 ... 145 146 147 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівство шахраїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королівство шахраїв"