Читати книгу - "Королівство шахраїв"

знав, хто ці люди. Усі, кого він обдурив, ошукав, убив. Усі нещасні ридання, які він приніс у жертву, видряпуючись угору кар’єрними сходами. Він досі не міг пригадати ім’я Бреккерового брата. Як же його звали?

Пекка був Якобом Герцуном; він одягав тисячі різних облич. Але Каз Бреккер знайшов його. Він прийшов, аби помститися. Якщо один із цих дурнів зміг його знайти, чому б це не вдалося іншому чи ще якомусь? Скільки людей вишикуються в чергу, аби кинути на нього наступну лопату багнюки?

Зробити вибір, навіть найпростіший, стало складно. Яку краватку вдягнути? Що замовити на вечерю. Він сумнівався в собі. Пекка ніколи раніше в собі не сумнівався. Він почав життя ніким. Каменярем із Мандрівного Острова, кремезним хлопцем, якого цінували лише через міцну спину, юність і спроможність лупати кайлом та носити купи каміння. Але він хитрістю потрапив на корабель, що плив до Кеттердама, і заробив свою репутацію власними кулаками. Він був боксером, викидайлом, найжахливішим мурмилом у бандах. Він вижив завдяки тому, що був наймудрішим, найрозсудливішим, тому що нікому не вдалося зламати його волю до життя. А тепер йому хотілося лише сидіти всередині, пити віскі й дивитися, як рухаються стелею тіні. Будь-що інше сповнювало його жахливої втоми.

А потім одного ранку він прокинувся під яскравим емалево-синім небом. У повітрі лунали пташині співи. Пекка відчував аромат близького літа, справжню спеку в повітрі й те, як достигають у садку фрукти.

Він одягнувся. Поснідав. Провів ранок у полях, працюючи під вранішнім сонцем і граючись з Альбі. Коли стало занадто спекотно, вони всілися на широкому ґанку і випили по склянці холодного лимонаду. Потім Пекка повернувся в будинок і нарешті взявся за папери й рахунки, що стосами висилися на столі.

У «Смарагдовому палаці» та «Каельському принці» справи були кричущі. Намагаючись запобігти хворобі, місто закрило їх: на вікнах і дверях намалювали лиховісні чорні «X», що позначали місця, де спалахнула епідемія. Новини з Кеттердама повідомляли, що чума була хибною тривогою, якісь дивні грибки чи віруси швидко вражали, але виявилися нешкідливими. Офіційні представники міста висловлювали обережний оптимізм.

Пекка перевірив баланси. З часом обидві гральних зали можна буде врятувати. Протягом року він зазнаватиме збитків, але, коли все заспокоїться, він заново побілить будівлі, дасть їм нові імена й повернеться до справ. «Крамничку солодощів» йому, напевно, доведеться закрити. Жоден чоловік не зніматиме штанів, якщо замість винагороди може підхопити чуму, особливо коли стільки інших розважальних закладів прагнутимуть його задовільнити. Не пощастило. Але невдачі вже траплялися раніше. Він мав непогане джерело «контрактників», які працюватимуть майже задурно. Він досі залишався Пеккою Роллінзом, королем Бочки. А якщо хтось із тих маленьких мерзотників, що тиняються вулицями, про це забув, він йому радо нагадає.

Поки Пекка впорався із сортуванням цілої купи листів і новин, настала ніч. Чоловік потягнувся, допив рештки свого віскі й подивився на Альбі, який міцно спав, затиснувши під підборіддям того клятого маленького лева. Пекка побажав на добраніч вартовим, що чатували навколо синової спальні, а потім пішов собі коридором.

— Уже лягаєте, босе? — запитав Дауті. Він і ще один велетень вибивайло охороняли Печчин маєток уночі; Роллінз знав, що цим людям можна довіряти.

— Лягаю, Дауті. І це буде спокійна ніч.

Забираючись до ліжка, Пекка знав, що цієї ночі йому не снитиметься синів плач чи темний хор людей, який, регочучи, височітиме над ним. Сьогодні йому насниться Мандрівний Острів, його просторі зелені поля й тумани, що огортають гори. Вранці він прокинеться свіжим і відновленим, готовим узятися до роботи й повернути собі свій трон.

Натомість він прокинувся від того, що на груди тиснув тяжкий камінь. Спершу він подумав про могилу, про землю, яка тисне на нього своєю вагою, а потім повернувся до тями. У спальні було темно, а на ньому хтось сидів. Пекка задихнувся і спробував виборсатися з простирадл, але відчув на собі пару колін та ліктів і жало леза, що притискалося до шиї.

— Я вб’ю тебе, — прохрипів Пекка.

— Ти вже намагався. — Жіночий голос... ні, дівочий.

Чоловік розтулив рота, щоб покликати охорону.

Дівчина уколола Пекку ножем у шию. Під комірець потекла кров, і Роллінз засичав.

— Закричиш — і я пришпилю твою шию до подушки цим ножем.

— Чого ти хочеш?

— Ти любиш життя, Роллінзе? — Коли він не відповів, дівчина знову вколола його. — Я поставила тобі запитання. Ти любиш життя?

— Як ти пройшла повз моїх охоронців?

— Ти називаєш їх охоронцями?

— Ти вбила їх?

— Не завдала собі клопоту.

— На єдиному відчиненому вікні є ґрати. Це...

— Я — Мара, Роллінзе. Невже ти гадаєш, що ґрати можуть мене зупинити?

Бреккерове сулійське дівчисько. Пекка прокляв гроші, які витратив на ту равканську найманку.

— То Бреккер відправив тебе принести звістку? — поцікавився він.

— У мене для тебе є власна звістка.

— Скажи мені, яку угоду ти уклала з Бреккером. Хай би скільки він тобі платив, я подвою цю суму.

— Ш-ш-ш, — заспокоїла його дівчина, тиснучи своїми колінами. Пекка відчув, як затріщало щось у плечі. — Я розбризкала мізки чарівної Дуняші по кеттердамській бруківці. Уяви, що я можу зробити з тобою.

— Чому б тобі не вбити мене просто зараз і не гаяти час на погрози? — Його не налякає, що якась дівка зі «Звіринця» прослизнула сюди.

— Смерть — це дар, на який ти поки що не заслуговуєш.

— Ти...

Вона запхала щось йому до рота.

— Тепер можеш кричати, — проспівала дівчина. Вона відтягнула тканину його нічної сорочки, і ніж увіп’явся чоловікові в груди. Він закричав через кляп, намагаючись скинути її.

— А тепер обережніше, — попередила Мара. — Ти не захочеш, щоб моя рука зіслизнула.

Пекка змусив себе завмерти. Він збагнув, як давно не відчував справжнього болю. Роками ніхто не наважувався здійняти на нього руку.

— Так уже краще.

Вона легенько відкинулася назад, наче хотіла оглянути зроблене. Пекка засапано глипнув униз, але нічого не побачив. Його накрило хвилею нудоти.

— Це був перший поріз, Роллінзе. Якщо ти ще колись подумаєш про те, щоб повернутися до Кеттердама, ми зустрінемося знову, і я зможу зробити другий.

Вона повернула на місце нічну сорочку, легенько поплескала його і зникла. Пекка не чув, як дівчина пішла, лише відчув, що її вага більше не тисне на груди. Він вирвав із рота ганчірку й перекотився на