Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Олекса Тихий: “Левку, ти чув тост: “Хай живе москаль на Україні!”

Навесні 1962 року у сьому зону привезли з одинадцятої зони, що у Явасі, Олексу Тихого. Познайомився я з ним вельми просто: він підійшов до мене, спитав моє прізвище і, пересвідчившись, що я і є Лук’яненко, простягнув мені руку для привітання. Це було у робочій зоні. За кілька хвилин ми вже знали, що обоє східняки, одного року народження, вчилися у Московському університеті та інші дрібниці біографії. Перейшли на “ти” і домовилися зустрінутися у житловій зоні після праці.

— Левку, коли ти переїхав з Москви у галицький сільський район, тобі не впала в очі різниця в скованості людей через страх?

— Як не впала? Навіть зразу і то дуже. Від 1953 до 1958 року я жив у Москві. Демократизаторський XIX з’їзд КПРС 1956 року спостерігав зблизька і переживав вельми активно. 1958 року повернувся Україну.

У Києві бував зі службових обов’язків та інших потреб. Надзвичайно яскраво виявляється така річ: у Москві часто гостро критикують місцеві порядки і владу загалом. У Києві критикують місцеві порядки і вельми рідко відважуються критикувати владу. У Львові критикують у вузькому колі, а в сільському райцентрі загалом критика можлива тільки за межами офіційних установ. Те, що дозволено в Москві, не дозволено в Києві, те, що дозволено в Києві, не дозволено у Львові, і те, що дозволено у Львові, не дозволено у райцентрах. Отже, демократичний подув за два роки зовсім не дійшов з Москви до глибин народу. У київських колах інтелігенції, особливо серед письменників, наче чекали відлиги.

— Комуністична система, — продовжив Тихий, — не може існувати в умовах демократії, і вона поступово повертається до своїх звичних диктаторських методів.

— Кого заарештували за слово до 1958 року і кого після, ти тут, Олексо, у концтаборах знаєш краще за мене. А указ 15.05.1961 року загалом безпрецедентний у світовій юридичній практиці — він закону, що посилює кару, надав зворотної чинности. Звісна річ, режим Хрущова — це не режим Сталіна, проте ці режими — варіянти одного й того ж типу диктаторської тоталітарної держави.

— Левку, як міняються настрої людей?

— Зростає розуміння того, що у державі діється щось не те, що мало б, але немає розуміння, як вийти з цього, не такого, як потрібно, становища.

У Західній Україні поширені смутні надії на якийсь зовнішній закордонний чинник. Може, Америка почне війну проти Москви… На сході цього немає і там не знають, чого чекати. Хочуть, щоб настали зміни або від якогось державного заколоту, а може, прийде, нарешті, той керівник держави, який потрібен.

У Західній Україні народ дихає прагненням до самостійности. І коли б вибухнула війна Совітського Союзу з Заходом, то всі готові піти до перших-ліпших національних військових формувань. З Москвою залишилась би малюсінька верства теперішніх секретарів райкомів, приїжджих москалів та інших перевертнів, різних чекістів. Початок такого руху люди пов’язують із Заходом, а не з власною ініціятивою.

— Левку, ти чув тост “Хай живе москаль на Україні!” в сенсі “Хай би він здох на Україні!” Позаяк мають на увазі другий зміст, а вимовляють зовсім безгрішну першу фразу, то виголошують її гучно, завзято, під загальне схвалення і радісний сміх. Тост став своєрідним паролем, усім сподобався і розійшовся з блискавичною швидкістю від Дону і до Збруча.

— Я чув цей тост на Хмельниччині.

— Знаєш, Олексо, які я проробляв експерименти на Київщині і Вінниччині. Увечері просився у шофера до кузова вантажного авта, яке везло селян, щоб підвіз мене до якогось місця. Залазив у кузов і затівав розмову про те, як би було добре, коли б Україна була самостійна. Іноді виникала загальна дискусія, частіше люди відмовчувалися, і тоді я переходив до прямої агітації і закликів. Провівши так з людьми добру годину, я зупиняв авто біля якоїсь польової дороги, зіскакував і зникав у темряві. Цікаво: ніхто ніколи не протестував. Люди явно були прихильні до ідеї самостійности.

Другий експеремент був такий: їдучи в поїзді чи в автобусі, я затівав з сусідом розмову про красу української природи, про багатства землі, поклади корисних копалин, потім говорив про те, куди йдуть ці багатства, пояснював, хто розпоряджається нашими національними багатствами і закінчував зітханням: як було б добре, коли б народ сам розпоряджався усім цим добром і своїм життям! Тут не було заклику. Тут самостійницька думка сформульована у вигляді мрії. Але вся попередня розповідь логічно приводила слухача саме до потрібної думки.

— Коли ти проводив ці експерименти?

— Приблизно 1954–1955 років.

— 1957 року я проходив юридичну практику на Хмельниччині, — пригадав я. — Там на весіллях, вечорницях співають таких чудових пісень! Саме там я вперше почув і навчився співати цю пісню: