Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

i якихось високих грузовикiв з будками. Та окремо, пiд iншим навiсом, стояло кiлька восьмиколiсних машин iз скошеними вниз, як у човнiв, носами.

— А то що таке?

Я тицьнув рукою в бiк отих восьмиколiсних машин iз скошеними носами.

— Бронетранспортери-амфiбiї. Для подолання водних рубежiв, да, i для висадки десантiв Зрозумiв?

— Зрозумiв.

Вiн говорив ламаною, мiшаною мовою — половина слiв українських, половина росiйських. Мабуть, йому було важко, але все-таки вiн намагався говорити по-українському, i це виходило у нього якось симпатично.

I оте своє "да" майже пiсля кожного слова вiн вимовляв з особливою спiвучою кавказькою iнтонацiєю, i воно не дратувало, а навпаки, теж було якесь симпатичне.

Ми проїхали трохи далi. Бiля довгого дерев'яного барака вiн сказав:

— А це їдальня.

Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.

Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.

— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офiцер.

— Ага, — сказав я.

— Ти в якому класi?

— У сьомому.

— Значить, через чотири роки… Ну, все, поїхали, да.

Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули "генеральською" дорогою назад до дота.

"Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм… Чи, може… чи, може, я їм… не пiдiйшов?"

Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.

Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.

— Менi злазити? — тихо спитав я.

— Да, дорогий друже, — сказав вiн.

Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.

Вiн знову усмiхнувся.

— Да, будьмо знайомi — старший лейтенант Пайчадзе, — вiн простягнув менi руку. — До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово-спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?

Нi, щось вiн не те каже… Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.

— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хiба що Павлуша, може… Але…

Вiн пипьно глянув на мене i сказав:

— Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумно, про що ти говориш…

Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

— Нiчого, це я просто так… Спасибi! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:

— Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось вiдповiв — я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо… Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов.

Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.

I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.

Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!

Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.

Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука — це стояти в