Читати книгу - "На лезі клинка"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 146 147 148 ... 166
Перейти на сторінку:
Северард? Чи хтось інший? Мабуть, очільник Ґойл вирішив навідати мене зі своїми цирковими виродками? Чи, може, архілекторові вже набрид його іграшковий каліка? Зрештою, бенкет пройшов геть не за планом, а Його Преосвященство зовсім не із тих, хто пробачає. Біля доків знайшли тіло...»

Стукіт повторився. Гучний, упевнений стукіт.

«Наче вимагають відкрити двері, поки їх не виламали».

— Іду! — вигукнув він дещо ламким голосом, вилазячи з-за столу на тремтячих ногах. — Вже йду!

Він схопив свою палицю і пошкандибав до дверей, де глибоко вдихнув і відчинив неслухняними пальцями засув.

Це був не Фрост, і не Северард. Навіть не Ґойл, і не один із його дивакуватих практиків. Це був дехто значно неочікуваніший. Ґлокта звів брову, а тоді сперся на одвірок.

— Майоре Вест, яка несподіванка!

Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все миттєво стає так, як було багато років тому. Дружба відновлюється, непорушена, так наче й не було ніякої перерви.

«Іноді, але не в цьому випадку».

— Інквізиторе Ґлокто, — пробурмотів Вест, нерішуче, зніяковіло, соромливо. — Даруйте, що турбую вас так пізно.

— Нічого, — сказав Ґлокта з крижаною формальністю.

Майор ледь не здригнувся.

— Можна мені увійти?

— Звісно.

Ґлокта зачинив за Вестом двері, а тоді покульгав за ним до їдальні. Майор втиснувся в одне з крісел, а Глокта зайняв інше. Якийсь час вони сиділи один навпроти одного, не мовлячи ні слова.

«Що йому до дідька треба в цю годину, чи в будь-яку іншу?»

Ґлокта вивчав обличчя старого друга у світлі каміна і єдиної мерехтливої свічки. Тепер, добре його роздивившись, він усвідомив, наскільки Вест змінився.

«Він виглядає старим».

Волосся порідшало на скронях, а навколо вух — посивіло. Обличчя поблідло, схудло, а щоки запали.

«Він виглядає стривоженим. Вимотаним. На межі зриву».

Вест озирнув вбогу кімнату, кволий вогонь, ветхі меблі, глипнув на Ґлокту і вмить втупився в підлогу. Він нервував, наче йому щось муляло у душі.

«Схоже, йому не по собі. Як і повинно бути».

Він був не готовий порушити тишу, тож Ґлокта зробив це за нього.

— Скільки років ми не бачилися, га? Ну, крім тої ночі в місті, але навряд чи це треба брати до уваги, згоден?

Згадка про невдалу зустріч на мить повисла між ними, як зіпсоване повітря, а тоді Вест прокашлявся.

— Дев'ять років.

— Дев'ять років. Нічого собі. Я пам'ятаю, як ми, давні друзі, стояли разом на гребені гори і дивилися вниз убік річки. Убік моста і всі тих гурків, що знаходились за ним. Здається, що минула ціла вічність, правда? Дев'ять років. Я пам'ятаю, як ти благав мене не спускатися туди, але я й не думав тебе слухати. Яким я був дурнем, га? Гадав, що я — наша єдина надія. Гадав, що я невразливий.

— Ти врятував усіх нас того дня, врятував ціле військо.

— Справді? Як чудово! Гадаю, якби я загинув на тому мості, все навкруги було би заставлене моїми статуями. Шкода, що я все-таки не вмер. Усім від цього було би тільки краще.

Вест поморщився і засовався на стільці. Йому ставало дедалі незатишніше.

— Я шукав тебе після того... — промимрив він.

«Ти мене шукав? Як це, йоб твою мать, шляхетної Справжній друг. Дуже це допомогло, коли мене тягнули в агонії з порубаною на фарш ногою. І це був лише початок».

— Ти ж не за минуле прийшов балакати, Весте.

— Ні... ні, я прийшов поговорити про мою сестру.

Глокта розгубився. Він однозначно не очікував на таку відповідь.

— Арді?

— Так, про неї. Я скоро відбуваю в Енґлію і... Я сподівався, що ти, можливо, міг би наглянути за нею, поки мене не буде.

Вест нервово глянув на нього.

— Ти завжди користувався популярністю в жінок... Занде.

Глокта скривився, почувши своє ім'я. Всі тепер називали його на прізвище.

«Всі, крім моєї матері».

— Завжди знав, що треба казати. Пам'ятаєш тих трьох сестер? Як же їх звали? Вони очей з тебе не зводили.

Вест усміхнувся, проте Глокта його не підтримав.

Він пам'ятав, але ці спогади були далекими, безбарвними, тьмяними.

«Це спогади іншої людини. Покійника. Моє життя почалося в Гуркулі, у в'язницях імператора. Спогади від того часу значно яскравіші. Пам'ятаю, як після повернення з війни лежав на ліжку в темряві, неначе труп, і чекав друзів, які так ніколи і не явились».

Він поглянув на Веста, знаючи, що його погляд надзвичайно холодний.

«Невже ти думаєш, що підкупиш мене своїм чесним лицем і розмовами про старі часи? Як давно загублений вірний пес, який все-таки повернувся додому? Мене не обдурити. Ти смердиш, Весте. Смердиш зрадою. Це я добре пам'ятаю».

Ґлокта поволі відкинувся на спинку крісла.

— Занд дан Ґлокта, — промовив він, так наче згадував ім'я, яке колись було йому відоме. — Що сталося з ним, Весте, га? Ну, знаєш, з тим твоїм другом, тим хвацьким молодиком, вродливим, гордим, безстрашним? Який мав особливий підхід до жінок? Якого всі любили й поважали, пророкуючи великі звершення? Куди він подівся?

Вест спантеличено і розгублено глянув на нього і промовчав.

Ґлокта рвучко подався вперед, розклавши руки на столі, і вишкірився, щоб показати свій спотворений рот.

— Мертвий! Він помер на мості! А що залишилось? Блядська руїна з його ім'ям! Кульгава, скрадлива тінь! Покалічений привид, що тримається за життя так, як запах сечі тримається за жебрака. У цього мерзенного йобаного недогризка нема друзів, але він їх і не хоче! Забирайся звідси, Весте! Повертайся до Варуза, Лютара, і решти тих тупих виблядків! Тут у тебе нема знайомих!

Губи Ґлокти затремтіли і він сплюнув від огиди. Він не знав, що викликало у нього більшу відразу — Вест чи він сам.

Майор закліпав очима, мовчки переварюючи почуте, відтак хитко звівся на ноги.

— Вибач, — кинув він через плече.

— Скажи мені! — крикнув Ґлокта, спиняючи його біля дверей. — Всі інші тримались мене, поки я був корисним, поки я рухався вперед. Я це завжди знав. Мене не надто здивувало, що вони не бажали знатися зі мною, коли я повернувся. Але ти, Весте... Я завжди вважав тебе кращим другом, кращою людиною. Я завжди думав, що принаймні ти — ти єдиний — прийдеш мене відвідати.

Він стенув плечима.

— Схоже, я помилявся.

Глокта відвернувся і похмуро втупився у вогонь, очікуючи, коли двері зачиняться.

— Вона тобі не казала?

Глокта оглянувся.

1 ... 146 147 148 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На лезі клинка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На лезі клинка"