Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

таємничою, бо сталася вві сні. Ніщо не заважає нам уявити, що він помер, бачачи сон, ми навіть можемо вигадати історію, що йому наснилась, — останню у нескінченній низці історій — і те, як її увінчала або перекреслила смерть. Колись я, можливо, напишу її та спробую більш-менш прийнятною оповіддю виправдати цю невдалу й просторікувату лекцію.

Ван Вік Брукс у «The Flowering of New England»[339], Д. Г. Лоуренс{599} y «Studies in Classic American Literature»[340] та Людвіґ Левісон y «The Story of American Literature»[341] аналізують і оцінюють творчість Готорна. Існує чимало біографій. Я користувався тією, яку 1879 року написав Генрі Джеймс для серії Морлі «English Men of Letters».[342]

Після смерті Готорна інші письменники успадкували його завдання бачити сни. В наступній лекції, якщо на це буде ваша згода, ми розглянемо славу та муки По, в якого сни переросли в кошмари.

Валері як символ

Наближати Вітмена до Поля Валері — справа, на перший погляд, безпідставна і (що набагато гірше) безглузда. Валері — символ безмежної майстерності й водночас — нескінченних сумнівів; Вітмен — майже недоречної, але титанічної схильності почуватися щасливим; Валері — блискуче втілення лабіринтів духу, Вітмен — мимрення тіла. Валері — символ Європи та її лагідних сутінків; Вітмен — світанку, що сходить над Америкою. Увесь світ літератури, мабуть, не знає двох більш антагоністичних постатей, які б уособлювали поняття «поет». А проте вони мають дещо спільне: поезія обох зачаровує менше, ніж створений нею взірець поета. Тож англійський поет Леселз Еберкромбі{600} мав усі підстави звеличити Вітмена за те, що той створив «із скарбів власного шляхетного досвіду цей живий індивідуальний образ, який зробився одним із небагатьох справжніх надбань сучасної поезії: свій власний образ». Присуд розпливчастий і перебільшений, однак має ту перевагу, що не ототожнює Вітмена — літератора, шанувальника Теннісона з Вітменом — напівбожественним героєм «Leaves of Grass». Різниця суттєва; Вітмен писав свої твори від імені вигаданого створіння, частиною якого був він сам, а частиною — кожен із його читачів. Звідси — розбіжності, що дратували критику; звідси — звичка позначати поезії назвами місцевостей, де він ніколи не був; звідси — на такій-то сторінці його твору згадка, нібито він з’явився на світ в одному з південних штатів, а на іншій (і насправді) — в Лонґ-Айленді.

Одне із завдань творів Вітмена — зобразити певну людину, Волта Вітмена, — яка втішається безмежним і безтурботним щастям; не менш гіперболічним і примарним постає образ людини у творах Валері. На відміну від Вітмена, він не звеличує такі людські якості як добродійність, завзяття і прагнення щастя; він звеличує розумові здібності. Валері створив Едмона Теста — героя, який міг би зробитися одним із міфів нашого століття, якби всі ми — в глибині душі — не вважали його звичайнісіньким Doppelgänger[343] самого Валері. Для нас Валері — це Едмон Тест. Тобто Валері — така собі похідна від шевальє Дюпена Едгара Аллана По і незбагненного Бога теологів. Насправді це, мабуть, не зовсім так.

Їтс, Рільке{601} та Еліот написали вірші, які краще западають у пам’ять, ніж поезії Валері; Джойс і Стефан Ґеорґе глибше перебудували свій інструментарій (можливо, французька мова менш гнучка, ніж англійська та німецька); проте за творами цих визначних майстрів не стоїть особистість, подібна до Валері. Та обставина, що ця особистість певним чином є віддзеркаленням творчості, не применшує сам факт. Пропонувати людям ясність у добу ницого романтизму, у похмуру добу нацизму та діалектичного матеріалізму, авгурів із секти Фройда і гендлярів surréalisme[344] — це і є шляхетна місія, яку виконав (і продовжує виконувати) Валері.

По своїй смерті Поль Валері залишиться для нас символом людини, безмежно чутливої до всього, людини, для якої все може зробитися поштовхом до нескінченної низки роздумів. Людини, яка вийшла за межі окремішньої особистості, про яку ми можемо сказати те, що Вільям Хезліт сказав про Шекспіра: «Не is nothing іп himself»[345]. Людини, чиї чарівні твори не вичерпують (і навіть не окреслюють) усіх її навичерпних можливостей. Людини, яка в добу поклоніння химерним ідолам крові, приземленості та пристрастей віддавала перевагу ясним радощам думки й потаємним пригодам порядку.

Загадка Едварда Фіцджералда

В одинадцятому столітті християнської ери (для нього це було п'яте століття Хіджри) в Персії народився чоловік на ім'я Омар бен Ібрагім; він вивчає Коран і традиції разом із Гасаном ібн Саббахом{602}, майбутнім засновником секти гашишинів (або убивць), і Нізамом Аль Мульком{603}, майбутнім візирем Алп-Арслана{604}, завойовника Кавказу. Троє друзів напівжартома-напівсерйозно дають обітницю: якщо колись доля посміхнеться комусь із них, обдарований її ласкою не забуде про інших. Минають роки, Нізам обіймає посаду візиря; Омар просить лише про закуток у тіні його щастя, щоб молитися за благополуччя друга і розмірковувати над премудростями математики. (Гасан просить і дістає високу посаду, згодом за його наказом візиря вбивають.) Омар щороку одержує зі скарбниці Нішапура десять тисяч динарів і має можливість присвятити себе наукам. Він не вірить в астрологію, але займається астрономією, бере участь у реформі календаря, яку ініціює султан, і пише знаменитий трактат з алгебри, де пропонує алгебраїчне розв’язання рівнянь першого та другого ступенів і геометричне — із застосуванням конічного перетину — третього ступеня. Його увагу привертають не лише таємниці чисел і зірок; у своїй бібліотеці на самоті він читає трактати Плотіна, котрий за ісламською традицією зветься Єгипетським Платоном або Грецьким Учителем, а ще понад п'ятдесят послань єретичної та містичної енциклопедії «Братів чистоти»{605}, яка доводить, що світ — це еманація Єдиного і повернеться до Єдиного… Його вважають прихильником Аль Фарабі{606}, котрий напучає, що загальних понять поза окремими предметами не існує, і Авіценни{607}, який вчив, що світ вічний. Згідно з однією хронікою, він вірить (або удає, нібито вірить) у переселення душ із людського тіла в тіло тварини, а ще він якось розмовляв із віслюком, як Піфагор із собакою. Він безвірник, а проте вміє давати правовірне тлумачення найскладніших місць Корану, бо кожна освічена людина — певною мірою теолог, і віра для цього не обов’язкова. Відпочиваючи від астрономії, алгебри та апологетики, Омар бен Ібрагім аль Хайамі пише чотиривірші, в яких перший, другий і четвертий рядки римуються між собою; найповніший рукопис налічує п’ятсот таких чотиривіршів — жалюгідна