Читати книгу - "Син"

тоді, лихого слова не вимовивши, накине зашморг на твою шию. І, перш ніж твоє тіло закопають, «борець за справедливість» отримає за нього свої тридцять… тобто п’ятдесят срібняків.

Завдяки численним зв’язкам суддя Блек зміг запропонувати мені замість казарми свій дім, на що я охоче погодився. Ночував я в його кабінеті; заняття собі знаходив необтяжливі — щонайбільше почитати книжку. Я насолоджувався життям, попихкуючи дорогими сигарами, наминаючи бутерброди й запиваючи їх кларетом чи віскі. У моїй голові потроху назрівали плани на майбутнє. Я вже збагнув, що життя багатих і знаменитих «блідолицих» нічим особливо не відрізняється від життя команчів: роби, що заманеться, не відповідаючи за це ні перед ким. За цю війну я, певно, дослужуся до капітана чи майора, після чого займуся розведенням худоби або морськими перевезеннями. Що мені було ясно як день — то це те, що на інших я більше не працюватиму.

Щодо трьох доньок судді Блека, одна з них померла від лихоманки, а дві інші досі жили з батьками. Старшій дівчині було двадцять два роки. Руде волосся, світлу шкіру, м’який характер і потяг до книжок та роздумів на філософські теми вона успадкувала від батька. Ця красуня нагадувала мені чистокровну кобилу ізабеллової масті. (У її минулому начебто була якась неподобна історія, та ніхто при мені не обговорював це детально.) Молодша донька судді, яка цілком удалася в матір, мала дивовижне темне волосся, вродливе личко, витончений смак і бездоганну репутацію.

Я, звичайно ж, не міг не задивлятися на цих юних красунь, хоча й знав, що суддя сподівається видати їх заміж за визначних людей на кшталт сина Сема Г’юстона чи бодай сина якогось банкіра. І я — голозадий лейтенант, який будь-якої миті міг загинути на війні, — аж ніяк не входив до кола кандидатів у його зяті. Тож, коли однієї ночі я побачив, як до мого ліжка стиха підкрадається молода струнка жінка, на думку мені спало єдине ім’я — Міллі (це була покоївка-квартеронка, яка нещодавно з'явилася в цьому домі).

Та наступної миті я зрозумів, що помилявся: це була Мадлен — старша донька судді.

— Ти ж не заперечуєш? — мовила вона, підійшовши до мене зовсім близько.

Авжеж, я був не проти. Усе в ній було прегарним і витонченим: довге руде волосся, біла шкіра (ластовиння радше прикрашало її обличчя, ніж навпаки), великі зелені очі, ніжні вуста. І, хоч у минулому я засвоїв, що цілувати таких красунь — це наче вгризатися в недозрілу хурму, усе-таки посунувся, і вона лягла поруч.

Судячи із солодкого аромату її дихання, вона випила чимало вина. Я лежав спокійно, і їй нічого не залишалося, крім як проявити ініціативу. Незабаром я зрозумів, що вона вже давно втратила цноту.

Мушу зізнатися, що був наляканий, мов тверезий голландець. Знав-бо напевне, що суддя Блек мені такого не подарує; у кращому разі — примусить одружитися з Мадлен. Крім того, вона була напідпитку й узагалі, як я гадав, трошки схиблена. Хтозна, як усе буде, коли настане ранок… Помітивши, що я побоююся, красуня вляглася на мене. Жінки, з якими я спав протягом останнього часу, аж ніяк не могли рівнятися з нею, хоча б тому, що тіло її було чистим і від неї приємно пахло. Я торкнувся її пишного волосся — м’якесеньке, мов кукурудзяний шовк. Хотів сказати це вголос, однак вирішив промовчати — найпевніше, вона б не оцінила такого компліменту.

— Невже я така потворна?

— Навпаки, надто вродлива.

— Але ж…

Юнка торкнулася того місця, що так осоромило мене перед нею.

— Думки заважають… — промимрив я.

— А про що ти думаєш? Про те, що незабаром повернешся на ту мерзенну війну за рабовласників?

— Це війна за Техас.

— Джефферсон Девіс — це ще не Техас, — зауважила вона.

— Краще не кажи так.

— Та хто мене тут почує?

— Та хоча б я.

— Не будь дурником. За Техас іще варто було б воювати, але не за рабовласників. Хоч я й не впевнена, що тепер між першим і другим є бодай якась різниця.

— Ти ба, у цьому будинку мешкає фрі-сойлер…

— Я своєму батькові так і сказала: він один із боягузів, через яких експлуатацію людини людиною в нас досі не скасували. Усе було б зовсім інакше, якби вони активно виступали проти рабства, і ще — якби такі, як ти, не йшли на війну захищати рабовласників. Хоча тобі просто не залишили вибору. То ти хворий на сифіліс, чи що?

— Аж ніяк.

— Коли я була ще дванадцятирічним дівчам, батько заборонив мені навіть дивитися у твій бік.

— То це він сказав тобі про сифіліс?

— Еге ж. Мовляв, подивися це слово в словнику Джонсона — побачиш портрет Ілая.

На якийсь час запала тиша.

— Та мені ж просто захотілося тебе подражнити, — знову заговорила вона. — Якщо ж серйозно, мені просто цікаво. Зважаючи на твою історію життя…

— Та не хворів я ніколи на той сифіліс!

— А я все одно пересплю з тобою, навіть якщо ти брешеш. Я ж кохаю тебе. А із цієї війни ти можеш і не повернутися.

Я навіть не знав, як на це реагувати.

— Скажи щось, — мовила красуня. — Ти мене кохаєш?

— Боже милий! — пробелькотів я.

— Та жартую я, — зітхнула вона. — Піду вже, мабуть…

— Щоб ти знала, я доживу до глибокої старості.

— Ти ж не образився на мене?

— Аж ніяк.

— Може, ти боїшся мого батька?

— Боюся, та не його. Я непокоюся через те, що може статися, якщо ти залишишся.

— Не сумніваюся, що ти хотів би стати моїм першим коханцем. Але для цього тобі треба було б лягти зі мною років на п’ять раніше. Ти ж, певно, чув ту історію…

Мадлен стала рухати стегнами. Її легенька нічна сорочка була надто ненадійною перешкодою для моїх рук… Навіть давши собі волю, я розумів, якої величезної помилки припускаюся: раптом що, відповідатиму за цю ніч своєю головою. Утім мене заспокоювала думка, що Мадлен іще юна й усі її почуття до мене дуже швидко спливуть, як лист за водою.

Ми не змикали очей майже всю ніч, а вранці вона тихенько пішла до своєї кімнати. Я очікував від неї пафосної проповіді про те, що в очах Господніх ми тепер подружня пара. Що вдієш, за тих часів було так заведено: порозважався з дівчиною — одружуйся. Та вона лишень сказала:

— Сьогодні мама з татом їдуть до Сан-Антоніо.

Коли настала ніч, Мадлен, як і минулого разу, стиха прокралася до мене. Щоразу, коли ми кохалися, я підстраховувався.

— Боїшся, що доведеться