Читати книгу - "Вигнання з раю"

Дюма чули? А як у вас особисто з «Трьома мушкетерами» і «Королевою Марго»? Так, як і в нас? От вам і дюмографія! А вже до неї так і кортить дочепити ще й думографію, бо думати ми ніби вміємо, та не кожен хоче. Може, не так?

— Припустимо, що я приїхав сюди не думати, а… — з цими словами Конкретний ухопив на столі своїми чіпкими пальцями тоненьку папочку з барвистого пластика і вжикнув синтетичною ж змійкою на ній.

«От гадство, — подумав Гриша, — навіть папери замикаються зміючками!»

Конкретний тим часом видобув з папочки аркуш паперу, обписаний з обох боків, тримаючи в пучках за самий ріжок, підняв високо над головою, потрусив ним у повітрі трохи зневажливо, а може, й бридливо. За хвіст та на сонце! Тоді поклав аркушик на стіл, ляпнув по ньому долонею-лопатою, зітхнув:

— Припустимо, що до моїх наукових занять це не тичеться ніяким боком, але доручено — тут уже нічого не…

— Заява? — здогадався Гриша.

— Припустимо.

— На мене?

— Ще раз припустимо.

— Анонімна?

— Вся сила в тім, що пі. Є підпис. Дата. Місце.

— Підпис? Не може бути. — Гриша навіть забув поцікавитись, про що заява, так приголомшило його те, що хтось не тільки написав на нього, але й підписав!

— Ось, — здалеку показав йому Конкретний. — Прошу. Шпугутькало. Без ініціалів, але розбірливо. Шпугутькало.

— Такого чоловіка у Веселоярську нема, — заявив Гриша.

— Може, жінка?

— І жінки нема. І ніколи не було. І дітей таких не було. І нікого не було.

— Припустимо, псевдонім.

— Як не анонім, то псевдонім? То що це — якийсь поет уже на мене написав, чи що?

— Поезії мало, — зітхнув Конкретний. — Сама проза. Жорстока проза. Ви одружений?

— Ну!

— Дружину вашу звуть Дарина Порубай?

— Ну!

— Чому вона не взяла вашого прізвища?

— А це ви в неї спитайте.

— У дружини освіта вища?

— Вища. А в мене середня. Хотів на заочний — отака заява не дала.

— Припустимо, що заочна освіта — це не зовсім вища, — розвеселився Конкретний.

Гриші трохи відлягло від серця. Хоч хлопця веселого прислали з цією гадською анонімко-псевдонімкою!

— Та я й сам так вважаю, — сказав він, — а треба ж.

— Отже, — враз посуворішав Конкретний, — ви не заперечуєте, що одружилися із спеціалістом з вищою освітою, переслідуючи корисливі цілі?

— Хто вам таке сказав? — підстрибнув од обурення Гриша.

— Так тут написано.

— А що там ще написано?

— Ще тут написано, що Дарина Порубай, будучи старшою за вас на три роки і маючи вищу освіту, пішла заміж за механізатора, який багато заробляв, з корисливою метою, але тепер вичікує, щоб знайти вигіднішого чоловіка, про що свідчить її небажання народжувати дітей від Левенця, тоді як машину «Жигулі» в подарунок від нього вона прийняла…

Гриша онімів од такої нахабної правди. Написано все ніби так, як воно є, але водночас чистісінька брехня.

— А що там ще написано? — насилу стримуючись, щоб не скреготнути зубами, поспитав він.

— Ще що? Ну, закінчує автор так: «По всьому району поповзли нездорові чутки, і трудові маси сколихнулись і обурились».

— І оце ви приїхали розбирати? Про те, що поповзли чутки? — не повірив Гриша.

Конкретний хитнув головою без видимого ентузіазму.

— А от уявіть, щоб до вас приїхав хтось із села і почав про вашу дружину, про сім’ю, про дітей. Як воно?

— Нежонатий. Мені протипоказано. Я вегетаріанець.

— Хто-хто?

— Закусую солоними огірками.

— А-а, тоді ясно. То що, ви мене питатимете по оцій псевдонімці, а мені відповідати?

— Припустимо.

— А як відповідати — по суті чи так, як по телевізору?

— По телевізору? — Конкретний враз пожвавішав, — А як це?

— Ну, питають, скажімо, голову колгоспу, по скільки центнерів пшениці з гектара маєте намір зібрати в цьому році. А голова їм так: взявши підвищені зобов’язання, трудівники нашого колгоспу докладають усіх зусиль, щоб одержати в цьому році врожай зернових на всіх посівних площах в середньому на три-чотири центнери вищий, ніж торік.

— Дуж-же цікаво! — поцмокав Конкретний. — Але в нас мало слухачів. Нам би конкретніше.

— Та я — за, — сказав Гриша. — Найконкретніше було б порвати цю писульку і пустити за вітром.

— Не маю права.

— Дайте мені — я порву.

— І ви не маєте права. Ніхто не має права. Заяву можна тільки закрити. Для цього створена комісія.

— Як же ви її закриватимете?

— Дуже просто. Я питаю, ви відповідаєте.

— А тоді?

— Коли треба — підпишете. Припустимо, так. «Жигулі» ви справді купили?

— Купив. Як передовому механізаторові, продали без черги.

— І подарували дружині?

— Нащо дарувати? Треба — їздить. Треба мені — поїхав я.

— Припустимо. А дітей нема?

— Яких дітей?

— У вас з дружиною дітей нема?

— Нема.

— А «Жигулі» купили?

— Купили.

— Отже, ви не заперечуєте, що «Жигулі» купили, а дітей нема?

Гриша дивився Конкретному в рот, звідки вилітали ці безглузді запитання, і впіймав себе на думці, від якої аж засвербіло на язиці.

— Слухайте, товаришу Конкретний, — не втримався він від спокуси негайно поділитися своєю думкою, — а де рот у чоловіка?

— Рот? — ошелешено поглянув на нього Конкретний. — Який рот?

— Ну, отой, що ми їмо борщ, а тоді просторікуємо. Де він? На голові чи де?

— Ну, припустимо, на голові.

— А голова думає?

— Припустимо.

— Тоді чому ж не думає рот?

— Конкретно, що ви хочете?

— Конкретно ваш рот. Що з нього вилітає? «Жигулі» з дітьми? І оце вся ваша демографія? На чому ж вона базується? На якомусь Шпугутькалі й «Жигулях»? А хочете — я до «Жигулів» ще кольоровий телевізор дочеплю?

— Телевізор?

— «Електрон-724». Сам купив, сам додому привіз, сам антену зварив у майстерні Сільгосптехніки.

— А дітей нема?

— Нема. А ще — веранду скляну на двадцять квадратових метрів до будинку прикалабанив.

— А дітей нема?

— Та нема ж. Тепер бачите, до чого ми можемо добалакатися.

Конкретний швидкісним методом пошкрібся в себе в голові спершу з одного боку, тоді з другого, але нічого не вишкрябав, глянув на Гришу трохи розгублено.

— Але ж я повинен скласти довідку!

— Складайте хоч сто штук! Коли хочете — можу засвідчити й підписати.

— Припустимо, ми самі.

— Самі, то й самі. А я поїхав.

Прощалися в дусі взаєморозуміння. Про взаємоповагу промовчимо. Не було належних підстав.

Крикливця Гриша не розшукував. Повідомити його, що Левенця не згризуть, як м'якенький пиріжечок? Гай-гай! Шкода зусиль. Посміятися разом з ним? Коли весь час сміються, то вже ніби й не смішно. Міг би, міг би товариш Крикливець розібратися й сам і не ганьбити його, Левенця, перед людьми, а от же вмив руки. На ньому весь район висить! А що висить на