Читати книгу - "Володимир"

думав ти, ідучи в полунощні землі, що повертатимешся на отчизну в гробниці, трупом хладним?!

Над снігами крутилась поземка, чорна корста іскрилась від паморозі, задубілі корогви дзвеніли під вітром.

— Горе мені, горе, — бідкався князь Ярослав, — аще зустрів тебе не на коні сидящого, а лежащого в гробниці.

Корогви схилялись до самої землі, вітер свистів дужче й дужче, снігове море затягло все навкруг.

— Прощай, мій брате! — чулись крізь голосіння вітру слова Ярослава. — І не сварись на мене, їду заступати тебе, як ізгой, рушаю, як і ти, в тьму полунощну.

Дружинники вже посідали на коней, у снігу зарипіли полозки, сани з корстою рушили далі.

Довго з непокритою головою, з опущеними руками стояв серед снігів князь Ярослав, думав про смутну долю брата свого Вишеслава.

Князь Ярослав приїхав до Новгорода без якоїсь почесті й слави. Так трапилось, напевне, через те, що поїзд його промчав льодами Ільмень-озера ввечері, біля терема княжого зупинився пізньої ночі, коли в Новгороді все спало.

Піднявши на ноги сонну сторожу, сли, що їздили до Києва, разом з князем Ярославом зайшли до терема, там забігали дворяни, запалили вогні, у стравниці забряжчав посуд, запахло смажениною.

Одразу ж до терема, засапавшись, прибігло чимало воєвод і бояр, а разом з ними й посадник Добриня, що виділявся з-поміж них одягом своїм, гривнами, чепами, поважним виглядом.

Коли закінчилась вечеря, мужі, воєводи й бояри пішли, але Добриня залишився — йому хотілось поговорити з новим князем, хтось мусив провести Ярослава і в його палати.

Так вони залишились удвох на верху терема, в палаті, що виходила темними вікнами на Волхов. Добриня страждав з самого вечора печією, тепер, випивши меду й поївши, захмелів, обважнів, його хилило на сон. Але Ярослав, що їхав більше як місяць з Києва і що майже не спочивав у останні ночі, зовсім не хотів спати. Злегка шкутильгаючи, він пройшов по палаті, постояв біля вікна, обернувся до воєводи.

— Я, княже Ярославе, — почав Добриня, — служив ще діду твоєму, нехай буде прощен, князеві Святославу, вуєм був отця твого Володимира, багато літ сидів його посадником у Новгороді, був першим воєводою й боярином у князя Вишеслава…

Добриня замовк, ждучи, що Ярослав скаже своє слово. Але Ярослав не говорив — він стояв біля вікна, дивився на темні обриси теремів, засніжений Волхов.

— І з християнством я допомагав князеві Володимиру, — повів далі Добриня, — множество ворогів серед язичників мав і маю, Перуна почепив за кінський хвіст і вверг у Волхов. Воєводи й бояри — своє, а я — княжа людина, тільки їм служив і мушу служити…

Князь Ярослав нарешті одвернувся від вікна й пильно подивився на воєводу Добриню. Той аж здригнувся — на нього дивилось обличчя молодого Володимира — те ж чоло, ніс, рот, і, що найбільше вразило його, князь новгородський Ярослав дивився на Добриню очима його сестри Малуші.

— Я багато чув про тебе, воєводо Добринє! — сказав Ярослав. — Знаю, багато ти зробив й для земель полунощних.

— Вір мені, княже, — ніяковіючи й плутаючи слова, продовжив Добриня, — ревно допомагатиму й тобі, буду першим подругом, слугою.

Ярослав сів у крісло й опустив очі.

— Слухай, Добринє, — сухо промовив він. — Мені ще в Києві багато повідали про тебе, знаю, ти був вірним слугою в князів. Але мені слуги-воєводи непотрібні, вони мусять робити свої справи, мені служитимуть дворяни. Я ж служитиму разом з усіма мужами моїми людям полунощних земель…

Це були образливі для Добрині слова, князь Ярослав відкидав його дружбу й службу, він — юний хромець і його онук — змовився, може, в дорозі з слами-боярами, може, а це ще гірше, щось дізнався про нього в отця — Володимира.

— То коли велиш мені приходити? — тільки й знайшовся Добриня.

— Нині на світанні я велів зібратись у Великій палаті всім боярам, мужам, воєводам… Приходь і ти.

— Але вже скоро й світанок… Коли ж ти спатимеш, княже?

— У цьому городі, — зухвало відповів Ярослав, — я вже не хочу спати.

8

На голову князя Володимира падають і падають удари: смерть сина Ізяслава в Полотську, зрада Святополка в Турові, втрата людини, яку він любив і яка любила його над усе в світі…

Володимир тримається й зносить ці удари, намагаючись вдержати скіпетр василевса; дбаючи про спокій і лад у землях, він бере Туров під свою руку, в Полотськ посилає сина Брячеслава, в Ростово-Суждальську землю, де сидів раніше Ярослав, — старшого сина від цариці Анни Бориса, у Муром — сина Гліба, разом з ним по згоді з єпископом Анастасом посилає єпископів Феодора і Іларіона…

Але коли сколихнеться одна хвиля, важко стримати все море — до Полотська далеко, ходять чутки, там неспокійно в землях, Туров зовсім близько від Києва, а й у цьому городі, як і по всій Туровській землі, спалахують пожежі, іде татьба, розбой, якісь таємничі загони скрадаються там у лісах і нетрях.

Найгірше ж у Ростові й Муромі… Що сталось з Ростово-Суждальською землею, яка справно платила дань, коли там сидів Ярослав, посилала військо, корилась Києву? Коли туди доїжджає князь Борис, земля відмовляється його прийняти, не приймають там і єпископа Феодора, що їхав з князем.

За Ростовом іде Муром — муромчани не допустили князя Гліба на свою землю, над єпископом Іларіоном посміялись, одрізали йому бороду, князь і єпископ врятувалися від смерті, втекли до города Чернігова, послали гонців до Володимира, запитують, що робити.

Що робити? Легко синам запитувати, важко відповісти отцю-князеві. Починається осінь, шляхи в полі несходимі, куди не поглянь — розпуть…

Проте страшна не розпуть у полі, князь Володимир запитує сам себе й не знає, що робити, він ішов — і раптом став, дивиться й дивується, що ж содіяв?..

Розділ другий

1

Навесні, коли вишні в садах Дніпра всипало, мов снігом, цвітом, у місяці травені померла цариця Анна.

Вона хворіла довго, мабуть, з того часу, коли приїхала з Константинополя, тільки хвор її спочатку не виявлялась: надто худорлява, думали всі, цариця, дуже тендітна…

У останні роки Анна схудла, почала кашляти, зиму лежала в гарячці, коли ж на Дніпрі скресла крига, відчула себе зовсім недобре.

До неї кликали кращих лічців Києва й інших, далеких, городів, але всі вони, бачачи висхле тіло цариці, чуючи її страхітливий кашель, смутно похитували головами. «Сушениця[195], — говорили, — одна надія на Бога». Священики ж, яких викликали на поміч, молились і також веліли уповати на Бога.

Бог не допоміг —