менше, ніж улітку, коли за яскравого освітлення вона масно лисніла й розпливалася від спеки. Простуючи до залізниці, барон не міг утриматися (лишень за звичкою, бо нині шанувався, охоплений любовним палом чи принаймні бажаючи бути вірним), щоб не перебігти по чорноробові, по воякові, по молодикові в тенісному костюмі цікавими й несміливими очима, а потім миттю майже зовсім склеплював повіки з єлейною міною ченця, що перебирає рожанця, зі скромністю дружини, закоханої у свого мужа, або добре вихованої панянки. «Вірні» були переконані, що він їх не бачить, бо барон сідав до іншого вагона (як колись княгиня Щербатова), — так робить той, хто не знає, чи зрадіють її товариству, і дає кожному волю підійти до себе, якщо виникне таке бажання. Попервах доктор зовсім цього не бажав і вимагав, щоб і ми залишали пана де Шарлюса самого в купе. Па-ношачись відтоді, як вибився у медичні світила, але душею залишившись несміливим, професор усміхнено відкидався назад і лорнетував Скі, а заразом намагався випитати, що думають із цього приводу подорожани. «Розумієте, аби я був сам, аби я парубкував, але ж я маю думати про свою половину, я сумніваюся, чи можна його пускати до нашого гурту, по тому, що почув од вас», — шепотів доктор. «Що ти сказав?» — питала пані Коттар. «Нічого, це тебе не стосується, це не для жіночих вух», — відповідав доктор, накивуючи бровою з величною зарозумілістю, причім у цьому накивуванні було щось і від потаємного лукавства, яке з’являлося в його розмові з учнями та пацієнтами, і від того стурбованого виразу, якого прибирало раніше у Вердюренів розумне його обличчя; та й давай шепотіти далі. Пані Коттар могла розібрати тільки два слова: «братство» і «помело», а що перше слово означало у доктора жидів, а друге попихача, поштуркови-ще, то вона подумала, що пан де Шарлюс — юдей-ізгой. Пані Коттар було невтямки, навіщо собкати і турляти бароном, і вона вважала за свій обов’язок, обов’язок старшої у «клані», зажадати, щоб ми перестали його цуратися, тож ми всі поволоклися в купе до пана де Шарлюса на чолі з усе ще розгубленим Коттаром. З кутка, де він читав Бальзака, пан де Шарлюс помітив наше вагання, але очей так і не звів. Достоту як глухонімий з невловного для інших протягу здогадується, що хтось наближається до нього з тилу, він якимсь шостим чуттям розпізнавав, хто до нього ставиться байдуже. Через це роз’ятрене чуття, а воно дається взнаки в усіх царинах, пан де Шарлюс слабував на уявні болячки. Як невропати, відчувши повів леготу і думаючи, що на горішньому поверсі відчинене вікно, сатаніють і починають чхати, так і де Шарлюс, якщо хтось мав при ньому стурбовану міну, висновував, що цю особу наустили проти нього. Зрештою як хтось не мав ні розкидливої, ні похмурої, ні веселої міни, все одно панові де Шар-люсові щось та ввижалося. Зате як ви ставилися до нього доброзичливо, в нього ніколи не міг промайнути здогад, що за ним женеться неслава. Вгадавши, що Коттар спершу завагався, барон, на превеликий подив «вірних», яким не вірилося, що їх помітить той, хто уткнувся в книжку, подав їм руку, тільки-но «вірні» підступили на шанобливу відстань, а докторові тільки кивнув, навіть не торкнувшись рукою у шведській рукавичці простягнутої йому долоні. «Ми поклали собі неодмінно їхати з вами і не залишати вас самого в кутку. Для нас це велика втіха», — сказала з чарівним усміхом пані Коттар. «Маю за честь», — сухо кинув барон і вклонився. «Я зраділа, довідавшись, що ви остаточно вирішили перенести до нашого краю вашу скин...» Вона хотіла сказати: «скинію», але це слово здалося їй гебрейським і образливим для жида, який може побачити в ньому натяк, і вона загнулася. Вона спробувала знайти інший, звичний для неї, тобто пишномовний вислів: «Я хотіла сказати: «ваші пенати». (Правда, ці божества теж не християнські, але належать до релігії вже віду-мерлої, і можна було не боятися образити її визнавців.) А ось ми, на жаль, з огляду на початок навчального року та службу доктора у клініці, не можемо довго загріти собі місця. — Вона показала пуделко. — Гай-гай, наскільки ми, жінки, нещасніші від вас, сильної статі: навіть на таку близьку відстань, як до наших друзів Вердюренів, мусимо цупити з собою цілий обоз!» Я в цей час розглядав том Бальзака у бароновій руці. Була то не безпалітурна, куплена принагідно книжка, подібна до Берготтової, яку пан де Шарлюс давав мені читати за першого мого побуту на морі. То була книжка з його книгозбірні й відповідно на ній красувався напис: «Я належу баронові де Шарлюсу», який іноді заступали: In proeliis non semper[30] або Non sine labore[31] — свідоцтва того, що девіз роду Ґермантів — горливість.
Утім, далі ми побачимо, що на догоду Морелеві їх заступлено іншими. Трошки згодом пані Коттар обрала тему, цікавішу, на її думку, для барона. «Не знаю, чи згодитеся ви зі мною, пане, але я маю вельми широкі погляди: як на мене, всі релігії добрі, треба тільки щиро вірити. Я не з тих, хто, уздрівши протестанта, казиться». — «Мене навчено, що моя віра — єдино істинна», — заперечив пан де Шарлюс. «Він фанатик, — подумала пані Коттар.— Сванн, поминаючи останні роки життя, був толерант-ніший, але ж він ходив у вихрестах». А барон був, як відомо, не лише християнського визнання, він був побожний на середньовічний лад. Для нього, як для різьбарів XIII сторіччя, християнська церква була дослівно залюднена силою-силенною цілком реальних у його уяві істот: пророками, апостолами, янголами, всіма святими, що оточували втілене Слово, його Матір’ю з об-ручником, Отцем-Уседержителем, мучениками та ясновидами, — всі вони, як і живий люд, як і їхні вірні, тлумом тиснуться на паперті або заповнюють бокові вівтарі. Із них усіх пан де Шарлюс обрав своїми святими заступниками архангелів Михаїла, Гав-риїла та Рафаїла; і часто звертався до них, прохаючи їх вознести його молитви до престолу Отця-Предвічного. Отож, помилка пані Коттар дуже насмішила мене.
Та облишмо релігійний терен і скажімо ще кілька слів про доктора; прибувши до Парижа з убогим запасом порад матері-се-лючки, він на шкоду загальному розвитку поринув у вивчення лише природничих наук, яким присвячують довгі роки ті,
