Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Звичайно, на початку мова зовсім не заходила про те, що там саме хотів сказати Іван, бо увесь час тоді забрав Родіон Михайлович. Він впадав у сентименти, питав, як там пройде весілля, чи не голодує він, і таке інше. Іван, судячи зі свого вигляду, зовсім не мав настрою, проте у відповідях батькові лишався терпеливим. Він очікував моменту, коли йому дано буде право говорити те, що хотів. Врешті, коли той момент настав, Іван мовив:

         – Батьку, ти не робив ті ікони. Ти казав ще тоді, що зробиш їх для нашого весілля.

         Родіон перекидав погляд з каблучки на персті сина на його потомлені очі. Що ж, із сином він вирішив бути відвертим, і сказав так, як воно є насправді.

         – Іванчику, ну ти тільки не подумай, що я збожеволів, коли пішов у монастир… Ти все ще розмовляєш з тим… Андрієм?

         – Розмовляю, – відповів Іван.

         Родіон Михайлович схопив сина за плечі, але не грубо, наче хотів його прихистити від когось.

         – Біжи від нього, бо він… Антихрист!

         Тоді Іван вирвався від батька, вже з більш обуреною міною.

         – Який ще антихрист? – вигукнув він.

         – Не кричи тут так… Це можуть почути. Я тобі зараз все поясню. Сідай-но сюди.

         – Я краще стоятиму, – зухвало відказав Іван.

         – Ну гаразд… – мовив Родіон, сідаючи поперед сина на стілець.

         – Я знаю, Іване, що це Антихрист, – продовжував він, – той самий, якому потрібен цей світ. Це мені приснилось… Тоді я робив йому ікону, пішов серед ночі, покинув там одну жінку в моїй квартирі. То було, здається, того ж дня, коли зник мій бідний Власик… Я писав тієї ночі ікону, тоді прийшов він. Став говорити мені за щось, але я його не слухав. Він підправляв щось на моїй іконі. В одну секунду я падаю, і опиняюсь уві сні…

         Тут Родіон помітив, що син його вже втомлюється це слухати і зараз, можливо, переб’є розповідь, тому вирішив одразу перейти до головного:

         – В кінці там був вже не той, не Антихрист, не Андрій, а дещо інше… Демон, жахливий демон, і я його посмів послухатись.

         Прокинувшись, я лише бачу ікону Божої матері, до якої прималювали роги… і взагалі виглядала вона пекельною. Тепер, Іване, такі ж точно ікони він просить в мене! Тепер ти розумієш?

         Проте для Івана ці слова неначе пролепетали крізь вуха. Почувши, про що говорить батько, він вирішив, що необхідно діяти радикальніше.

         – Батьку, це дуже потрібно для нашого весілля. Точніше, гроші з ікон. За кожну з них він добре заплатить…

         – Іванчику, Господи, він злукавив тебе! – схопився наново зі стільця Родіон.

         – Якщо ти цього не зробиш, то я… вступлю до тебе в монастир. Відмовлюся від весілля.

         Родіон Михайлович не повірував тому, що зараз перед ним відбувалось. Ще деякий час переварюючи в голові слова сина, він змовчав на кілька секунд. Схоже, що Іван хотів зіграти саме на почуттю того, що Родіон не зможе згодитись із тим, щоб його син знаходився у монастирі, відмовившись від нормального людського життя – і знову, тут легко буде здогадатися, по вині Родіона. Все ж, він і далі стояв на своєму: «Андрій Антихрист, тікай від нього!», і таке інше…

         – Досить вже! Я думав, ти допоможеш мені! – залаяв ураз Іван. – За всі ці роки я вперше попросив в тебе зробити те, в чому ти майстер, але у відповідь я чую відмову!! Так, блять, батьку, я чекав, справді чекав від тебе допомоги… Знову повірив тобі, думав, може, в нас все відновиться. Повага оця, чи що.

         А знаєш, до кого в мене натомість більше поваги? Знаєш!?

         Родіона Михайловича мимоволі пробило на сльози. Йому стало так соромно! «Провалитись би під землю, та й в пеклі нарешті сплавити свою бездарну душу!» – думав він.

         – Зупинись, Іванчику… – зупиняв його Родіон похриплим голосом. Натомість син й далі безпощадно кляв:

         – Ось того хлопця із похорон матері пам’ятаєш? Того що тоді всім заважав?

         Старий призупинив свої мольбу до сина, та зі змоченими очима став пригадувати такого.

         – Євген Гуканов він мав ім’я.

         – Гуканов… – замислився Родіон, витираючи обличчя. – Гуканова Рита, це двоюрідна сестра нашої мами.

         – Значить, то був її син, – кивнув Іван Родіонович, – чи онук, втім це неважливо. Найголовніше, що я до нього, батьку, до нього – хоч на похоронах тих я його ненавидів – зараз ставлюсь з великою повагою. Він став солдатом, щоб ти знав. Я з ним нещодавно бачився. Після війни він психічно нездоровий, але зіпсувала його не власна тупість, як тебе, а люди.

         Після того, як я в нього був, він перерізав собі шию. Про це писали в новинах. І як я тепер поважатиму тебе, коли ти не можеш виконати моє просте прохання? Може, ти мене за щось зненавидів, батьку?

         – Упаси Господи, Іванчику! Мені жаль за те, що сталось із тим солдатом. Так, я не можу його повністю зрозуміти, бо він пережив більше, і тому заслуговує на більшу повагу. Але я просто хочу тебе прихистити від того, хто тебе згубить. Його треба вбити.