Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Твердиня, Максим Іванович Дідрук

Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

17
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 146 147 148 ... 162
Перейти на сторінку:
вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.

Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що підступило до нього в Чорній кімнаті. Він витиснув повний газ і, нахилившись, скерував «iChair» до виходу з підземелля.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав із «iChair» усе, на що воно було здатне, та швидкість крісла не перевищувала 5 км/год.

Шепіт стих, щойно Сьома віддалився від воріт на десять метрів.

Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.

Нічого — тихо й порожньо. Він у галереї сам.

Справді? Хлопець глянув на руки, що тремтіли, як у неврастеніка. Тоді чого ним так тіпає?

«Примарилося, — зміркував він. — Дожилися… Реально божеволію».

Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали наприкінці коридору. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.

Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «iChair», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темряві, проте страх минув. Тієї миті він почувався безпечніше, лишаючись невидимим.

Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, готуючись продовжити підйом, коли раптом…

Клац! Увімкнулася лампа, проте не над головою, а в глибині коридору — в найдальшій секції, що біля дверей Чорної кімнати. Сьома вкляк.

Клац! Лампа згасла, коридор поринув у пітьму.

«Раз… два… три… — хлопець рахував удари серця, — чотири… п…»

Клац! Загорілася наступна лампа — друга від входу до зали з датами.

Пауза.

Клац! Знову темрява.

«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Навздогін йому від воріт Чорної кімнати рухалася світлова сфера.

Клац! Світло… Клац! Темрява… Ще на одну секцію ближче.

Клац! Світло…

АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалася порожньою!

Семен, як паралізований, сидів і спостерігав, як бульбашка світла підкрадається коридором. Несподівано накотилося болісне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, яким із темряви мчить поїзд, а довкола немає жодної ніші, куди заховатись.

Клац! Світло… Клац! Темрява…

Між ними було чотири темні секції.

Клац!.. Клац!.. Уже три…

Дві…

Одна…

На Сьому війнуло сухим (мертвим!) холодом, і шепіт відновився.

(…аш-ш-г-х-х-р… аш-ш-ш… сла-а-ш-ш-с-с-с…)

Подумавши, скільки ходів і розв’язок відділяє його від поверхні, скільки тонн каміння височить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на напад клаустрофобії, росіянин закричав, закричав іще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті.

— Не чіпай мене-е-е!!! — ручка газу до упору, проте два моторчики по 220 Вт кожен нездатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, як нібито це могло пришвидшити підйом.

Крісло «iChair», ігноруючи передінфарктний стан свого власника, розмірено сунуло вгору.

CLXXII

Йому вдалося вибратись.

Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, навіть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, й чекав на Джейсона.

Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен зауважив Амаро за чиїмось ноутбуком і з виразу обличчя здогадався, що пігмей задумує щось лихе. Підкравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів од розпачу.

Розвернувши інвалідний візок, хлопець помчав до «нори».

CLXXIII

24 серпня 2012, 11:13 (UTC -5)

Паїтіті

— Лео! — гукав Семен. — Ле-е-е-о! — його вигуки розліталися коридором, заглушуючи дзижчання електричного двигуна. І було в них щось таке, що наполохало Левка.

Українець, заклавши руки за голову, розлігся на матраці в «норі». Ґрема й Сатомі не було. Він згадував, де і як святкував попередні Дні Незалежності. Почувши вигуки Сьоми, Левко підвівся та ввімкнув світло.

— Лео! — росіянин увірвався в кімнату, і з першого погляду Лео зрозумів, що справи серйозні. — Як добре, що ти тут, — блідий Семенів лоб покремсали зморшки, під очима висіли темні кола.

— Що трапилося? — намагаючись просочити голос збайдужінням, заговорив Левко. До коліс інвалідного візка прилипли травинки, тож він здогадався, що Семен приїхав із тераси.

Сьома віддихувався. Чотири години тому, тікаючи із підземелля на горішню терасу, він прагнув позбутися того, що йшло за ним від Чорної кімнати, хотів опинитися на вільному просторі, побачити сонце й… не підозрював, що нагорі чекає ще більша халепа.

— Джейсон відбув учора, забравши трьох стрільців. Род зараз на плантаціях, і на Твердині тільки люди Амаро Кіспе.

— Я знаю. І що?

Росіянин замотав головою.

— Неважливо. У мене обмаль часу, — він кинув швидкий погляд у коридор, потому дістав з-за спини пошарпаний блокнот, перегорнув кілька сторінок і показав Левкові таблицю, де під символами цивілізації Паїтіті тяглися їхні арабські відповідники. — Дивись, у них була вісімкова система, лише вісім цифр — від 0 до 7, ось так їх позначали… Ти ж повинен мати поняття, що таке вісімкова система, — зиркнув на українця Семен.

— Ну-у так… — Левко замислився, прикидаючи, чи зможе перевести вісімкове число в десяткове й навпаки. — Гадаю, так. Зможу розібратись.

— Зможеш, я впевнений. А ось тут, — сторінки зашаруділи, — їхній календар.

— Що?

Сьома показав формулу, що описувала розподіл сонячного року на місяці, тижні й дні у цивілізації Паїтіті.

— У них було вісім місяців, у кожному по сорок п’ять днів, і ще п’ять, так би мовити, неврахованих чи непов’язаних днів, розташованих наприкінці року. Кожен місяць… — Семен докладно розтлумачив Левку принцип організації календаря та формат запису дати в Паїтіті. — Вхопив? Зможеш запам’ятати?

— Звідки ти це знаєш? — здивувався українець.

— Знаю! Повір, зараз немає часу на теревені, — росіянин удруге скоса зиркнув на вихід до коридору. Хлопець чекав… ні неправильно… не чекав, а боявся чиєїсь появи.

— Для чого ти це розказуєш мені?

— Лео, будь ласка! — хрипко вигукнув Семен, схудлі руки трусилися, тремтіння передавалося на сторінки записника. — Не гай часу! Не став запитань, просто вислухай мене та спробуй запам’ятати все, що я розповідаю.

Левко стулив рота й кивнув.

— Глянь сюди, — Сьома розгорнув сторінку, заповнену датами, й на ходу перевів кілька відомих йому у формат григоріанського календаря: катастрофа рейсу AF447, індонезійське цунамі, теракти 11 вересня.

На обличчі Левка зринула скептична посмішка.

— Ці записи тобі наснились?

— Ні, — відповів Семен. — Я переписав їх зі стін Чорної кімнати.

— І ти хочеш, щоб я повірив, що якісь аборигени, котрі жили в перуанських джунглях тисячі років тому, спрогнозували день атаки на Пентагон і будівлі всесвітнього торгового центру?

— Так. І не лише дату, але й точну кількість загиблих. Поки сидів на верхній терасі, я розшифрував іще кільканадцять рядків. Тут є 26 квітня 1986-го, 1 вересня 1939-го, 15 квітня 1912-го…

— А що відбулося 15 квітня

1 ... 146 147 148 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твердиня, Максим Іванович Дідрук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"