Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Він згадав першу розкодовану дату: 12 січня 3651 року.

«Якщо припустити… чорт! це дурниця, та гаразд… якщо припустити, що 3650 рік із календаря цивілізації Паїтіті — той, біля якого стоїть число 228, — відповідає 2009 року н. е. григоріанського календаря, то… — Сьома швидко вирахував різницю — 1641 рік: — …то 3651-й буде 2010-м».

12 січня 2010-го…

І що? Нічого. Росіянин не пригадував, щоб того дня[175] сталося щось жахливе.

Наступний рядок — третій знизу. 3–2 — 7 — 3645. Семен мусив напружитися, щоб пригадати, як переганяти дату в сучасний формат. Сімка у третій колонці вказує на сьомий місяць календаря Паїтіті. Двійка в другому стовпчикові позначає другий тиждень сьомого місяця, а трійка в першому — третій день другого тижня. Разом — 6 × 45 + 8 × 1 + 3 — усе склало 281-ий день від початку «паїтянського» року. Хлопець додав до отриманого числа 79, одержав 360.

— Це могло бути 25 або 26 грудня, — ледь чутно видав Сьома. Поглянув на число, що позначало рік, 3645, відняв від нього 1641: — 2004-й. Високосний. Отже, 26 грудня 2004-го.

«Ну?» — подумки запитав сам у себе.

Відповідь була, як і попереднього разу: нічого.

Хоча… 26 грудня 2004 року…

Сьома відчув, як заворушилось і стало сторч волосся, наче хтось провів над головою наелектризованим предметом. Він підібгав губи й секунд двадцять не дихав. Бо знав цю дату.

26 грудня 2004-го на узбережжя Індонезії налетіло цунамі, що забрало тисячі життів. Хлопець пам’ятав той день, бо в убивчих хвилях загинула його однокласниця Карла Лукас, наполовину фламандка, наполовину алжирка, чия сім’я вирішила провести різдвяні канікули в Індонезії. Сьома був закоханий у неї по вуха. Карла стала його першим великим коханням, і, попри невзаємність почуття, смерть дівчини вибила його з колії на місяць.

«Не може бути… — втретє впродовж ранку повторив росіянин. — Я сплю… я марю… я…»

На сторінці залишався найвищий рядок: 8–5 — 4 — 3642. Восьмий день п’ятого тижня четвертого місяця 3642 року. Семен підрахував: 3 місяці по 45 днів… це 135 днів… 4 повні тижні… ще 32 дні… плюс 8 днів 5-го тижня… разом — 175». До 175 він додав 79 і отримав 254.

254-й день року за григоріанським календарем.

Склавши докупи кількість днів із січня до серпня, Сьома одержав число 243. Тобто 254-й день року — це 11 вересня. Потому від 3642 він відняв 1641 і… блокнот випав із його рук.

2001.

Восьмий день п’ятого тижня четвертого місяця 3642 року за календарем цивілізації Паїтіті — це 11 вересня 2001 року за григоріанським календарем. А 2977, число, що стояло після року (Семен більше не сумнівався в цьому), відповідає чисельності жертв терактів у Нью-Йорку й Пентагоні.

Довгі п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розтуляв рота й ні про що не думав, боячись, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатись.

«Це якийсь жарт? Може, Джейсон видовбав ті дати… всі ті дати… Але для чого?»

Сьома посидів хвилину нерухомо, після чого, не зважаючи, що може розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів до «нори», схопив ліхтар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло та помчав коридорами вниз до Чорної кімнати. Він усвідомив, що дати — це не вибрик, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні квадратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткуватися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.

А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лишилися поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.

Дати, що дають змогу зазирнути за 2012-й…

CLXX

Біля металевих дверей Сьома завмер, вирішивши, що забув ключа.

На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.

Хлопець відкинув замок, відхилив важенну стулку та протиснувся досередини. У грудях засвербіло. Він увімкнув ліхтар і обдивився стіни, наче боявся, що записи раптово щезнуть. Глянув углиб кімнати, де за темрявою зачаїлася роздовбана підлога та діра, що тягнулась із бозна-якої глибини. Скажена думка засіла в мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець мотнув головою та поставив візок так, щоб не бачити місця, де знаходивсь отвір. Потім дістав блокнот, ручку й заходився записувати все — усе, що бачив, починаючи від найвищих рядків, куди досягало світло, й помалу спускаючись додолу.

Семен заповнив дрібним шрифтом сторінку, перегорнув її та списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, заблимав і, поморгавши секунд шість, погас. Тієї самої миті Сьома почув за спиною шепіт…

(…аш-ш-г-х-х-р… ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах… ш-ш-шекхр…)

…і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося його шиї.

CLXXI

Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялась.

І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би вирішив, що галюцинує, тож не злякався б так. Можливо, навіть озирнувся б. Але шепіт був незнайомим — рваним і сухим, — не схожим на жодну з відомих хлопцеві земних мов. Він часом виливався в утробне гарчання.

Очі вилазили з орбіт, але Сьома не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід до зали.

«Господи, допоможи мені…»

(…аш-ш-г-х-х-р…)

Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше вшитися з Чорної кімнати.

(…бо якщо щось трапиться — я не встигну тебе витягти…)

Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електричний візок зачепився заднім колесом за торець лівої стулки. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромотор надривно загудів, але крісло не зсунулось і на сантиметр. Спину обсипало мурашками, ноги й руки заніміли від жаху. Хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його й цього разу не просто торкнеться, а схопить, зчавить і потягне в чорноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати навіть за ввімкненої лампи. Останнім вольовим зусиллям росіянин погамував паніку, примусив себе здати назад, потім, упершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і