Читати книгу - "Засліплення"

Франц». Вона завше так думала. Для кооперативної крамниці він, таємний лицар, надто вродливий. Він просить у неї дозволу вбити батька. Йдеться про його честь. «Ні, ні! — благає вона. — Він занапастить вашу високість!» Пан Франц відштовхує її вбік, вона вихоплює з кишені всі гроші й подає йому, він пронизує її поглядом, йому потрібна честь. Зненацька, в комірчині, він відтинає батькові голову. На радощах вона плаче, ох, якби ж до цього дожила була нещасна мати, вона жила б і досі. Пан лицар Франц бере червону батькову голову з собою. У під’їзді він каже: «Ласкава панно, сьогодні ви відчиняли двері востаннє, я викрадаю вас із дому». Потім її невеличка ніжка стає на приступку карети. Він допомагає їй піднятися. Там вона зручненько сідає, місця в кареті задосить. «Ви повнолітня?» — питає він. «Двадцять минуло», — відказує вона, двадцятьох їй не даси, до цього вечора вона була татусева донька. (Насправді їй шістнадцять, якби тільки він не помітив.) Заміж вона хоче вже задля того, щоб піти з дому. І вродливий чорнявий лицар просто в кареті, яка мчить, кидається їй до ніг. Він одружиться на ній, тільки на ній, а то його відважне серце розіб’ється на шматки. Вона сором’язливо гладить його чуб, він чорний. Пан Франц каже, що в неї гарне пальто. Вона носитиме його до самої смерти, воно ще нове. «Куди ми їдемо?» — питає вона. Вороні цокають копитами й форкають. У місті так багато будинків. «До матері, — каже він, — нехай і вона потішиться». На кладовищі вороні спиняються, саме навпроти того місця, де лежить мати. Ось її надгробок. Лицар кладе біля нього батькову голову. Це його дарунок. «А ти нічого не маєш для матері?» — запитує він; ох, як їй соромно, як соромно, він щось приніс її матері, а вона — нічого. І тоді вона дістає з-під нічної сорочки червоний згорточок — у ньому сигарета кохання — й кладе його поряд із червоною головою. Мати радіє щастю дітей. Обоє стають навколішки біля материної могили й просять у неї благословення.

Батько стоїть навколішках перед своїм вічком, раз у раз хапає її, тягне до себе вниз, притискає її голову до отвору й питає, чи вона що-небудь бачить. Ця тривала репетиція висотала з неї всі жили, вестибуль миготить перед її очима, про всяк випадок вона каже «так».

— Що «так»? — гарчить батько без голови; він ще живий-живісінький. Сьогодні вночі він ще здивується, коли до під’їзду підкотить карета. — Так, так! — Він перекривляє її й глузує з неї. — Ти ж бо не сліпа. Моя дочка — і сліпа! Я тебе питаю: що ти бачиш?

Вона стоїть навколішках перед вічком доти, доки знаходить те, що треба. Він має на увазі пляму на протилежній стіні.

За допомогою свого винаходу він учиться бачити світ по-новому. Вона мимоволі бере участь у його відкриттях. Вона надто мало ходила до школи й нічого не знає. Коли він помре, років через сорок, адже людина колись однаково помирає, вона стане для держави тягарем. Цього злочину він на своє сумління не візьме. Вона повинна бодай щось знати про поліцію. Отож він розтлумачує їй, хто з мешканців будинку чим дише, звертає її увагу на всілякі спідниці та штани, а також на їхнє значення для злочинности. Захопившись повчаннями, він часом пропускає якого-небудь жебрака, а тоді дорікає за цю жертву, як і належить, їй. Мешканці, каже він, люди загалом порядні, але вони однаково суб’єкти. Бо чим вони віддячують йому за ту особливу охорону, яку він забезпечує будинку? Вони прибирають до кишені плоди його поту. Замість того, щоб йому дякувати, вони плещуть про нього всіляку гидоту. Так начебто він уже вкоротив комусь віку. А чому він гріє чуба задурно? Він пенсіонер і міг би байдики бити чи волочитися за жінками, чи пиячити; цілісіньке житія він гнув спину і тепер міг би з повним правом поледачкувати. Одначе він має совість. По-перше, каже він собі, у нього росте дочка, про яку він повинен дбати. У кого не болітиме душа покинути її вдома саму! Він залишається з нею, а вона залишається з ним. Добрий сім’янин пригортає донечку до серця. Півроку після того, як померла стара, вона день при дні сиділа сама, він мусив ходити на службу, в поліції житія суворе. По-друге, держава платить йому пенсію. Держава повинна платити, тут уже нічого не вдієш, і хай там хоч світ перевертом піде, а пенсію вона виплатить насамперед. Один каже собі: напрацювався, годі. Інший вдячний за пенсію й добровільно працює далі. Це люди особливо порядні! Вони ловлять усіляких пройдисвітів, де тільки можуть, і забивають їх трохи не до смерти, бо зовсім до смерти забивати заборонено, і державі залишається менше мороки. Це називається полегкість, бо з плечей скидають тягар. Поліція має триматися купи, зокрема й пенсіонери, таких сумлінних людей узагалі не треба відпускати на пенсію. Вони незамінні і тільки-но помруть, одразу жди прогалини.

З дня на день дівчина опановувала чимраз більше знань. Вона мусить перейняти батьків досвід і стати опорою його пам’яті, якщо та підкачає, а то нащо ж така дочка, яка тільки проїдає кращу частину пенсії? Коли приходив новий жебрак, він наказував їй швиденько глянути у вічко, й не питав, чи вона знає його, а питав: «Коли він був тут востаннє?» Такі пастки багато чого дають, надто їй, хто щоразу попадає на слизьке. Упоравшись із жебраком, він призначав їй покарання за неуважність і відразу свій вирок виконував. Якщо людину не шмагати, з неї пуття не буде. Англійці — грандіозний народ.

Помалу Бенедикт Пфаф наставив дочку на розум так, що вона вже могла його заступати. Тепер він почав називати її «Полі», і це було почесне звання. Воно засвідчувало те, що дівчині можна довіряти його роботу. Власне, її звали Анна, та позаяк це ім’я йому нічого не казало, то він ніколи ним і не користувався; до імен Бенедикт Пфаф ставився взагалі вороже. Звання були йому до вподоби більше, а на тих, котрі колишній поліцейський надавав сам, він був просто схиблений. Разом з матір’ю померла й «Анна». Півроку батько називав дівчину «ти» або «слухняна донечка». Піднісши її до «Полі», він нею запишався. Все ж таки ці бабенції до чогось удатні, треба лишень, щоб чоловік умів робити з них самих Полі.

Високе звання вимагало ще ревнішої