Читати книгу - "Пасажир"

одинаки, в яких у Парижі нікого нема. Податливі, невпевнені в собі. І бажано трохи дурнуваті. — Вона посміхнулася поміж двома затяжками. — Одне слово, цілковиті невдахи.

Усе збігалося. Як знайти в Парижі чоловіків, які не мають жодної опори, вразливих невротиків? Найліпше полювати поміж такими самими одинаками, що шукають споріднену душу. Вечірки були для цього найпридатнішим місцем. Там можна і здобич нагледіти, і познайомитися з нею, і заманити її в пастку такими принадами, як Лейла, Медіна чи Феліс. Спосіб дуже давній і відомий.

Попри те, що діяло опалення, Лейла знай трусилася. І куди ото поділася закута в броню войовниця з «Джонні»? Плечі її, груди, та й сама постать наче аж удвічі поменшали. Зараз вона скидалася на те, чим і була насправді. Дівчина з передмістя, що надивилася реаліті-шоу й начиталася глянсових журналів, тож її мрії сягають не далі ВІП-зони в модному шинку. Арабка, яка втямила, що в неї є тільки одне знаряддя, щоб наблизитися до цієї мети, та часу обмаль.

— А із замовниками ти зустрічалася?

— Авжеж.

— Який у них вигляд?

Її ніздрі роздулися, з них вирвався дим.

— Часом вони скидалися на охоронців. Часом на викладачів. Та всі скидалися на поліцаїв.

— А вони казали, нащо потрібен оцей… ну, кастинг?

— Казали, буцім обирають чоловіків для випробування ліків. Наче від голови. Казали, що досліди на людях були завжди. Що це необхідний етап після тестів на тваринах. — Вона похмуро зареготалася. — Казали, наче ми — проміжна ланка поміж тваринами і людьми. Хтозна, комплімент воно чи ні.

— А вони не попереджували, що це небезпечно, що їхні препарати нівечать мізки? — Шаплен підвищив голос. — Що ці піддослідні щурі навіть не знають про свою участь в експерименті?

Лейла з жахом подивилася на нього. Шаплен відкашлявся і змусив себе заспокоїтися. Потім опустив шибку, бо в салоні задушитися можна було від диму.

— І ви не побоялися туди встрявати? Не подумали, що це незаконно чи небезпечно?

— Кажу тобі, вони скидалися на поліцаїв.

— Може, так навіть небезпечніше.

Лейла промовчала. Щось тут було не так. Чому ці безмозкі ескортниці не побоялися погодитися на пропозицію, що скидалася на змову?

Арабка відкинулася на підголівник і вдихнула чергову смужку диму.

— Це все Медіна. Вона умовила нас. Сказала, що ми заробимо грошенят і навіть спати ні з ким не треба буде. Що треба брати, поки дають. Бути дужчими від системи. І все інше.

— І скільки дівчат цим займалося?

— Хтозна. Четверо чи п’ятеро. Принаймні, скільки я знаю…

— Як це все відбувається?

— Та ходимо до Саші на вечірки, перебираємо чоловіків…

— Чому саме в цьому клубі?

— Не знаю.

— Гадаєш, можуть бути й інші дівчата, що працюють в інших клубах?

— Хтозна.

— Далі.

— Як знаходимо підхожого чолов’ягу, питаємо його номер. Зустрічаємося раз, удруге, та й годі.

— А чоловіків… ви самі обираєте?

— Ні. Вони.

— Хто?

— Ті, що платять нам. Поліцаї.

— А як вони можуть обирати в реальному часі?

Вона двозначно всміхнулася. Попри переляк, спогади про ті побачення її й досі тішили. Її вуста знай хукали димом. В авті вже нічогісінько не було видно.

— Нам дають мікрофон. З навушником, як ото на телебаченні. Ми ставимо запитання. Ті, що їх нам звеліли ставити. А вони все чують і обирають.

Шаплен уявив собі цих закулісних акторів. Психологів, неврологів, військовиків. Сім хвилин на складання профілю. Небагато, та для початку досить. Достатньо, щоб дівчата працювали далі з тим об’єктом.

Раптом він аж підстрибнув. Потім ухопив Лейлу за руку, розгорнув їй коси, зазирнув у виріз. Та на засмаглій шкірі не було ні мікрофона, ні ще якогось пристрою для прослуховування.

— Щось негаразд?

Шаплен випустив її.

Вона дістала ще одну цигарку і сказала:

— Та нема там ні хріна!

Йому трохи полегшало, й він заходився розпитувати далі.

— А що відбувається, коли ви когось оберете?

— Я ж казала. Кілька разів зустрічаємося з ним у заздалегідь обумовлених місцях. За нами стежать. Фотографують. Знімають на камеру. — Вона зареготалася. — Геть чисто мов кінозірок!

— А далі?

— Наче все. Після тих побачень дурник щезає. Ми кладемо грошенята до кишені й беремося до іншого бевзя.

— Скільки вам платять?

— Три тисячі євро за те, що записуємося до Саші. І три тисячі за дурника.

— А ви ніколи не замислювалися над тим, що потім відбувається з тими небораками?

— Голубе сизий, відколи я прийшла на світ, кожен сам за себе. Невже я повинна панькатися з дурниками, яких бачила три рази за життя і в яких тільки одна мрія — перекинути тебе на спину?

— А зараз що?

— А нічого. Усьому край, здається.

— Давно?

— Либонь, місяць чи й два вже. Усе одно я більше не збиралася брати в цім участь.

— Чому?

— Надто вже небезпечно.

— Як це зрозуміти?

— Почали пропадати дівчата.

— Як ото Медіна?

Лейла не відповіла. Запало просякнуте димом мовчання, що ладне було вибухнути від напруги.

Аж, не дивлячись на нього, вона запитала тремтячими вустами:

— Що з нею сталося?

Шаплен мовчав. Лейла знову розлютилася.

— Ти ж обіцяв, негіднику! Ми домовилися!

— Вона загинула, — збрехав він.

Дівчина ще дужче зіщулилася. Шкіряне сидіння зарипіло. Вона не видавалася здивованою, та Шапленові слова, либонь, підтвердили те, в що вона вже давно відмовлялася вірити. Лейла знов запалила.

— Як… як це?

— Деталей не знаю. Її вбили ваші замовники.

Вона видихнула хмарку блакитного диму. Її просто-таки трусило від жаху.

— Чо… чому?

— Сама знаєш. Балакала забагато.

— Як оце я зараз?

— Тобі нема чого боятися: ми в одному човні.

— Медіні ти казав те саме. І ось що сталося.

— Що ти верзеш?

— Гадаєш, я не впізнала тебе? Клятий Ноно! Медіна показувала мені фото. Та попереджаю: мене ти в дурні не пошиєш, як ото її!

— Розповідай.

— Що «розповідай»? Сам розповідай.

— Я втратив пам’ять.

Ще один погляд, цього разу нерішучий. Лейла намагалася прочитати правду в Шапленових очах. Потім тихо, наче голос її охляв, сказала:

— Медіна зустріла тебе в Саші й відразу ж закохалася. І чого б це?

— Я тобі не подобаюся? — посміхнувся Шаплен.

— Та ти ж, мабуть, лише місіонерську