Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли.

Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони, старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города.

Коли перечасного скинули нарешті додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив’ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю.

Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський, і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до Бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам’ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників…

Коли ж упав останній дзвін Покровського собору, а піп Варлам зник десь, Саливон, зійшовши вниз, перехрестився й буркнув сам до себе:

— Будуть-таки гармати… — і востаннє мацав свій розбитий дзвін, де через напис «Року Божого…» вже пробігла тріщина, і витирав непрошену сльозу, нишком правда, бо таки боявся, що раптом з’явиться Лукія й пресердито скаже: «Не люблю ж, коли плачуть! — і додасть: — Скільки я разів говорила!» — або ж закричить на котрогось із козаків: «Хто розбив кухву з порохом? От уже не люблю!» — або ж до страхополоха якогось присікається чи наскочить на ледаря, або й знов причепиться до батька: «Ішли б собі, тату, додому, глина сохне ж, ядра наші ліпили б! Хто ж на війні тиняється без діла?» — або покличе снідати-обідати: «Ідіть, бо прохолоне. От не люблю ж!» — і старий гончар, як завше, почухає потилицю і сам собі скаже: «Хоч і не рідна дочка, а вся — в матір-покійницю, — та й зітхне сумовито: — Сильна була женщина, Царство їй Небесне… Тільки дочки я ще більше боюсь».

І старий, оглядаючись, щоб не спіткати донечку, мерщій повертався додому, до сирої глини, до череп’яних ядер, для яких у місті Мирославі пороху ще не було.

3

Доручивши дівочу сторожу Ярині Подолянці, котра вже очуняла трохи після вчорашнього бою й прохолола кришку від огневиці, Лукія поспішала з дівчатами та ремісницькими челядниками на вишгород, до Івана Іваненка, щоб іти з ним шукати скарбів по прадавніх степових могилах, де старий алхімік сподівався-таки знайти селітру, щоб варити свій порох.

Іржаві лопати лежали на плечах, мотики й рискалі погойдувалися в руках… Хоч Лукія вельми й поспішала, її хазяйське око зоріло всюди: безладдя скрізь було немало, і дрочлива, як усі старі дівиці, гончарівна сердилась на всіх і на все.

Везли назустріч хурою з млина до пекарні лантухи з борошном, і Лукія, вздрівши, як сіється мука на дорогу, завдала, звісно, хурщикам доброго прочухана.

— От не люблю ж! — репетувала скаженюща. — Війна ж на плечах, а ви, ледацюги…

— Чого це ти, дівко, на моїх підлеглих верещиш? — спитав пан Пампушка, з-за млина виходячи з лопатою, блискучою од свіжої землі. — Гримаєш чого?

— Можу нагримати й на вас.

— Немає за що, — розсердився пан обозний.

— Як то немає?! — скипіла Лукія. — Як то нема? Борошно за вітром сіють? Та й дзвони ж мали скидати вчора, а взялись оце тільки тепер! Та й кашовари: скільки вони сала кладуть у куліш? Ось такий кавалочок на відро! А в базарі — на хліб ціна? Росте! Та й скарби шукати — ви хіба людей послали з Іваненком? Довелось оце мені самій, з дівчатами — до нього…

— На могилу, звану Сорокою? — спитав обозний. — От і добре, дівчаточка! Ідіть копайте! — і, сівши на таратайку, запряжену парою добрих громаків, торкнув рукою пишно вбраного кучера, що височів на козелку, знайомого вже нам безробітного катюгу Оникія Бевзя. Красуючись у новому запорозькому жупані, вчора хорошенько зшитому замість того, який так безжально пошматував на нім Козак Мамай, Оникій гаркнув на коней, і таратайка рушила, збивши в носи Лукії та її подругам чорнющу хмару пилу.

Річ у тім, що вельможного Демида Купу вже поймало владне панське жадання, коли, бува, кортить прездоровому дядечкові на сусідню вулицю не пішки чвалати, а на колесах прибувати, бо ніжки трудити — то є для деяких панків та підпанків справа підла, недостойна високого звання пана полкового обозного чи там підскарбія, що про них у старій побрехеньці сказано: «Не вважайте, люди добрі, що я швець, розмовляйте зі мною, як з простим!» — і треба сказати, що ця прекумедна хвороба (не ніг, а совісті) напосілась тоді й на пана обозного не з доброго дива, а під нездоланним впливом полкової канцелярії, що її, зразу ж таки після початку війни, розмахнувшись на гетьманський кшталт, розвів у ратуші пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, настановивши в будинку до біса столів з писарями обозу…

Отож вельможний Купа, скочивши на свою великопанську таратайку й пустивши в очі людям добру хмару пилу, покотив понад річкою в той бік, де бовваніла гребля, де шуміла вода на лотоках, де стугоніли млиновії кола, зелені, аж чорні від мокрого моху, з кількома новісінькими білими лопатями, котрі раз по раз мелькали перед очима. Спинивши таратайку, обозний зазирнув до млина, де в ранковім промінні вирувала над кошем та мучником летюча хмара борошна, а одчайдушна зграя голубів весело видзьобувала всюди натрушене житнє та пшеничне збіжжя.

— Закишкавши на голубів (він тепер кишкав на будь-яку птицю, ні на мить не забуваючи зловісного Мамаєвого пророкування), пан Купа-Стародупський, ще гарячий від наскоку гончарівни, загримав на молодого мельничука:

— Ти тут голубів годуєш! А козаки? Очкури підтягатимуть? — і, скуштувавши дрібку свіжого борошна, розминав між пальцями та й знову репетував, бо ж вельми кохався в цьому начальницькому ділі: — З такої дерті пекти книші задля козацтва! Га? — і, наче згадавши щось, заверещав: — Ребром за гак — на базарнім майдані! — і, торкнувши в спину Оникія, рушив