Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

перемінена, але не від того, що впізнала Василя Лукаша, а від того, що він назвав Ліски, які в її пам'яті асоціювались з найкращими спогадами її життя.

Відразу став для неї своєю людиною, далеким, а водночас якимсь чином і близьким свідком її юності.

— Ліски… Ліски… І треба було, щоб мої опікуни померли від отруєння грибами. Вони, що знали ліс і в лісі, як власну хату. То було страшне… я у перші роки навернутися не могла у ті сторони, а пізніше… збиралася поїхати туди, але якось не вийшло. Зразу малі діти приковували до дому, потім… коли з Вишні переїхали в Наше і діти почали ходити до шкіл, заєдно виринали якісь справи, що не пускали з хати: то отець віддалявся з Нашого, то хтось з родини гостював у нас, то самим треба було бувати в гостях.

— Аякже ж, — докинув він поштиво, — як люди бувають у нас, то треба і в людей.

— А втім, — замислилася, ніби не до нього кажучи, — властиво, я поза лісничівкою не знала нікого з людей. Навіть не знаю, до кого мала б я там заїхати. Цікаво, а сад, що його садив вуйко Ладик, напевно, вже постарів?

— Але мене-то пригадуєте собі?

З усього, що вона тут наговорила, його цікавила тільки та одна, для нього найважливіша, справа.

— Але ж так! — не завагалася Олена скривити душею. Зрештою, що зміниться від того, чи вона пов'яже цього підстаркуватого, добре лисавого чоловіка з одним з тих чорнобривих чи білобрисих сільських парубчаків, що вештались на лісництві, чи буде стояти на своєму? Вся вартість його особи була для Олени в тому єдиному, що він зростав у тому раю, що і вона, знав її опікунів, а може, чого доброго, і студента Ореста Білинського. — Пригадую собі вас, аякже ж… тепер вже пригадую, хоч на вулиці була б ніколи не впізнала.

— Літа, прошу пані. Я тоді ще у війську не служив.

— Так, так… а ви, може, пригадуєте собі сестрінка учителя Максимовича, студента Ореста Білинського? Приїздив інколи у Ліски на вакації…

— Пригадую собі, — обрадувався, що щораз більше ниток з минулого зв'язує їх. — Такий високий… все любив ходити з книжкою під пахвою. Збирав нас, молодих, у читальні та вчив хору. Хтось мені казав, що адвокатує тепер у Нашому, але, відай, якби-м зустрів його тепер, то так не впізнав би, як ви мене.

Меланхолійна посмішечка заграла Олені на губах.

— Напевно. Пан Білинський запустив бороду, як липован (хотіла ще сказати, що й полисів дощенту, але подумала, що це було б неделікатно з її боку). Один голос в нього хіба що той, що колись…

— А, і голос, напевно, не той! То тільки так вам здається! Голос теж старіє, прошу пані. Ади, я говорив з вами, а ви мене не впізнали по голосі, хоч не раз, бувало, ми перекидувались з вами словом.

Так, самій було їй цікаво знати, серед яких обставин це могло траплятись.

— Про що ми з вами говорили?

— Та… так, щоб акурат про щось, то не можна сказати. Але не раз було панночка вибігали на ганок і гукали: Василю, де ти, Василю? Внеси-ка води, чи дров, чи скоч до Мошка по сіль, чи що там вже треба було. А ви не дуже змінились, — сказав раптово, знітившись сам від своєї сміливості, проте докінчив думку: — Я всі ті роки, що ви у Нашому, приглядаюся вам… певно… здалека… тільки коси не ті, що колись, і, певно, тепер ви, перепрошую, як той казав, за сміливість, більше в тілі… але, як на мій густ, то навіть краще.

«Мені треба зараз, у цій хвилині, встати і піти, поки не пізно. Але бабська цікавість (за яку я себе не хвалю!) приклеїла мене до крісла, на якому сиджу: невже ж насмілився б? Вдова по отцю каноніку Річинським — і колійовий. Ні, не може бути, щоб він посмів так подумати!

А чому не може бути? Міг Бронко Завадка, людина без певного шматка хліба, скомпрометована тим своїм комунізмом, сягнути на дочку отця Аркадія, то чому не може він, державний службовець, власник двох будинків, попробувати щастя у вдови по тому ж отцю каноніку? До того ж, як каже Зоня, наш домашній адвокат у спідниці, вдова по священику — то найгірша фірма у фінансовому світі».

— Хотів би я почути ваше слово, прошу пані, — колійовий ступив крок вперед.

Олена передбачливо сховала руки за спину.

— Яке я можу мати слово, коли ви досі ціни не назвали?

— Ви фурт своєї! Хай вас за ціну голова не болить. Спроваджуйтеся і жийте на здоров'я… хай хата пусткою не світить…

— Слухайте, пане Лукаш, те, що ми з вами давні знайомі, ще не дає мені права використовувати вас…

— А може, я хочу того використовлювання? — спитав з розпачем, чи від того, що його не хочуть зрозуміти, чи від того, що програє, коли зрозуміють, до чого він річ веде.

Олена в розгубленості не знайшла нічого іншого, як захиститись перед ним своїми прибраними батьками:

— Мої опікуни вчили мене, що нічого не дається людям задармо. За все треба раніше чи пізніше платити…

А я вам загадувала, що у мене нічого, крім удовиної пенсійки…

Піт зросив йому чоло. Виймив з кишені досить свіжу, як на вдівця, картату хустину, і вимакував нею чоло і перенісся.

— То щось на те подобає, що я, гей той казав, про образи, а ви про гарбузи, але як вже так дуже дарованого боїтесь, то чого? Можна б його, як той казав, якось уладити, щоб вовк був ситий і коза ціла. От ішов би я з роботи та повернув час до часу, а ви б мені подали ложку теплої зупи чи гарячої, ще з-під покришки, бульби…

А там… час най би робив своє… Може б, ми обзнайомились краще!.. Привикли одне до одного… пізнали натуру ви мою, а я вашу, і, як то кажуть… далося б видіти…

«Мене недвозначно сватають, Аркадію, і ти подивись хто… І це тобі байдуже? І тут сама мушу виплутуватись… Може, дійсно, найкраще зробила б, коли б відразу тоді встала і пішла? Пропало…»

— Дякую вам за честь, пане Лукаш, але я не гадаю вдруге заміж виходити.

— Я розумію, — він дивився Олені просто у вічі, і це було найприкріше, — що, як той казав, зависокі пороги на мої ноги… Я все тото розумію, але я гадав собі, що поскільки ми знаємось ще